Колонка редактора

Ринок землі знову і знову

Перший раз перший крок був зроблений з прийняттям нової редакції Земельного кодексу у 1992 році. Ця редакція передбачала можливість вільного продажу земель власниками через 6 років після набуття землі у власність. Таким чином, вже наприкінці 90-х перші операції з купівлі―продажу с-г земель почались. Цей період тривав недовго ― до 2001 року, коли вперше було введено мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Історію мораторію ми знаємо ― він незмінно продовжувався з року в рік і триває до сьогодні. Результатом цього нетривалого за часом дії ринку землі не став значний перерозподіл земель, адже не було ні відповідного інвестиційного клімату, ні реєстру земель, ні розуміння інструментів ринку землевласниками.

Вдруге спроба відкрити ринок землі відбулась у 2011 році. Тоді в парламенті було проголосовано в першому читанні проект закону «Про обіг земель». Законопроект передбачав, зокрема, введення обмеження на володіння землею ― не більше 100 га в одні руки і не більше 6 000 га в оренді в межах одного району. Були і обмеження розміру оренди на рівні області ― не більше 5%. Ну але «обіцяти ― не значить женитись». Зрозуміло, що великій частині тих, хто обробляв землю, ці умови були не до душі, а отже голосування щодо другого читання так і не відбулось.

Ну і втретє нами зроблено перший крок до ринку земель сільськогосподарського призначення 13 листопада 2019 року, себто вчора, коли у Верховній Раді було поставлено на голосування і прийнято в першому читанні законопроект №2178-10.

Читайте за темою: АгроФутбол: паси, голи і промахи тижня в українському агробізнесі

І що далі із ринком землі?

Тепер ми маємо знову прийнятий у першому читанні законопроект, який ніби має відкрити ринок землі. Насправді ― ніт! Ті 240 голосів у залі були віддані не за ринок землі, а за початок парламентської дискусії щодо ринку. Водночас депутати розблокували собі голосування щодо законопроекту про держбюджет на 2020 рік, який не можна розглядати у відриві від земельного.

 Нагадую, що друге читання буде попереду і тут можливо що завгодно: як повне переписування тексту законопроекту, так і його «поховання» під купою правок і дискусій. На жаль прикладів достатньо.

Чому на жаль? Тому що велика частина українців, які мають стосунок до землі, хотіли би цивілізованого ринку землі, правда ― на своїх умовах. І є також велика частина українців, які не працюють на землі, але хотіли би стати землевласниками ― чи для власного виробництва, чи розглядають землю, як об’єкт інвестицій. Якщо говорити відверто ― можливість вільно продавати і купувати землю буде корисною для економіки в цілому та принесе більші чи менші плюси пайовикам, які мають у володінні землі колишніх КСП.

Але не слід забувати, що зводити обговорення лише до інтересів економіки чи пайовиків не можна. Крім пайовиків на ринку існують й інші зацікавлені сторони. В першу чергу ― великі компанії, що орендують землю, та фермери, які також переважно працюють на орендованій землі. І в обох таборах є як бажаючі вільно придбати землю, так і прихильники збереження мораторію, адже останній дозволяє орендувати землі за помірні кошти і зберігати високу рентабельність.

Читати за темою: Плани уряду на реформування агросектору та інші катастрофи п’ятниці

Чого хочуть фермери та холдинги?

Який інтерес у великих компаній-агровиробників, що традиційно звуться в Україні «агрохолдингами»? Якщо хтось вважає, що їм потрібна дешева земля і мінімум обмежень на її придбання, то помиляється. Насправді, фінансові можливості українських агрохолдингів дуже різні. Хтось має солідний фінансовий буфер за рахунок інших видів діяльності, окрім агровиробництва, у когось ― закордонні інвестиції, але більшість великих компаній уже і так обтяжені боргами, кредитами, інвестиційними проектами тощо. І не забуваймо, що операції купівлі-продажу земель будуть оподатковуватись і всі витрати на сплату податків, за українською традицією, ляжуть на покупця. 

Тому, ринок землі з мінімальними обмеженнями і доступом іноземного капіталу на ринок не вигідний більшості агрохолдингів. Адже це порушить хиткий баланс на ринку і поставить одні компанії у значно вигідніші умови, ніж інші. 

Тим не менше, масова скупка землі сотнями тисяч гектарів, якою лякають українців ― це з розряду фантастики. За мінімальною оцінкою для придбання 100 тис. га компанії потрібно буде викласти щонайменше $250-500 млн вже в момент запуску ринку, а з ростом вартості землі ― у рази більше. Інвестиції такого розміру будуть повертатись десятки років і суперечитимуть здоровому глузду в принципі. До того ж, треба буде знайти охочих продати ці 100 тис. га. А охочих позбутись землі поменшає, якщо зросте її вартість. Адже паралельно зросте і ціна оренди.

Що ж хочуть агрохолдинги? Їм важливо зберегти існуючий статус, а для цього потрібне збереження конкурентних умов та жорсткі обмеження для покупців з більшими можливостями. І в той же час, їм потрібна можливість придбати землі у критично важливих локаціях ― найкраще забезпечені власною інфраструктурою, зайняті багаторічними насадженнями, сертифіковані органічні землі тощо. Це придбання буде розцінюватись як захист вже проведених інвестицій у переробні заводи, елеватори, виробниче обладнання чи сертифікацію.

Чого хочуть фермери? За великим рахунком ― того ж самого. Придбати всю землю, яку обробляє, не зможе майже ніхто з фермерів. Для цього немає ні фінансової, ні фізичної можливості. Тому фермерам потрібно зберегти свій зембанк від зазіхань сусідів та великих компаній без вкладення коштів великих у придбання цієї землі. Зрозуміло, що скупка земель почнеться усіма учасниками ринку, особливо у найперспективніших за родючістю та інфраструктурою районах, але це будуть «клаптикові комбінації», які й зараз проводяться через договори оренди, щоб відібрати ласий шматок у іншого орендаря.

Найбільшу небезпеку фермери вбачають з боку агрохолдингів, які, усе ж таки, мають простіший доступ до кредитних ресурсів і більше акумульованих коштів для невеликих локальних інвестицій в землю. Тому фермери хочуть обмежити можливості великих гравців через ліміт на володіння землею однією особою. Але як бути із можливістю орендувати землю? Ніхто ж не завадить великим гравцям якщо не купити, то взяти в оренду за більш високу плату потрібний пай. Власне кажучи, ніхто не заважав зробити це й досі. І тут на перше місце виходить соціальна робота орендарів ― власна репутація, створення робочих місць, розвиток сіл, соцдопомога тощо. Часто саме такими заходами фермерам вдається утримувати існуючий зембанк та схиляти пайовиків до продовження договору оренди.

Я не кажу, що ризику програти конкуренцію у фермерів немає ― він великий, особливо якщо говорити про найменших фермерів. І загроза втрати бізнесу для тисяч агровиробників загострюється. Але відбудеться ця втрата не через відсутність обмежень для більших гравців, а через низьку власну конкурентність.

Що робити фермерам в умовах відкриття ринку землі?

І тут ми нарешті підійшли до головного питання ― що робити? Зрозуміло, що в Україні можна обійти будь які законодавчі обмеження, особливо, коли є політичний вплив і гроші. Тому обмеження на володіння землею у 300 чи навіть 100 га створить додаткові незручності великим гравцям, але не стане непереборною перешкодою.

 

У нас і зараз існує багато «тіньових» агрохолдингів, що складаються з не пов’язаних між собою підприємств, оформлених на підставних осіб, але які насправді є частиною великого нелегального холдингу. Введення обмежень лише зажене в тінь більше компаній, але ніяк не допоможе дрібним гравцям. Більше того, навіть фермерам з 500-1000 га доведеться дробити підприємство і переоформляти на членів родини абощо. Це не сприятиме прозорості ринку і замість вирішення однієї проблеми створить нові.

Реально дієвим методом боротьби за свій зембанк буде підвищення власної конкурентоздатності. А от цього можна досягати різними шляхами:

• підвищенням вкладу в соціальні проекти та репутацію;
• підвищенням рентабельності виробництва;
• спрощенням доступу до кредитних коштів;
• введенням дотацій та пільг.

І саме на цих пунктах слід зосередитись фермерам сьогодні. Вводиться ринок землі? Добре, але подбайте про дрібного фермера і дайте йому дешевий кредит (не лише на землю), дотації та податкові пільги, зокрема для оформлених працівників, допоможіть розвинути переробку, тваринництво, логістику, маркетинг продукції тощо. Ось з такими вимогами слід приходити до Верховної Ради, а не з трупом свині. 

А ще фермерам пора зрозуміти, що в парламенті немає нашого аграрного лобі. Інтереси спільноти не представляє ніхто, в той час, як представники великих компаній там є. І сподіватись, що «фермер з Коломойського району» Тимофійчук захистить хоч чиїсь інтереси, на жаль, не доводиться. 

А раз так, то фермерська боротьба повинна зводитись не до похоронів свиней за православним обрядом, а до створення робочих груп, напрацювання пропозицій по пільгах та дотаціях для фермерів, обговорення цих пропозицій з представниками уряду та аграрного комітету, формування громадської думки через ЗМІ, пошуку та підтримки своїх представників у Верховній Раді.

Що ми бачимо натомість? Озлоблення суспільства перекриттям доріг, перформанси з трунами, гідні «95 кварталу», відсутність спільної позиції ― то вимагаємо заборони для іноземців, то референдуму, то мораторію… Зрозуміло, що акції протесту мають привертати увагу суспільства, але з якою метою? Що має зрозуміти суспільство з цих акцій та яку думку ми намагаємось донести? Може пора думати конструктивно?

© Микола Сирота, Kurkul.com, 2019 р.