Нещодавно в Україні був прийнятий закон про сімейні ферми. Тож відтепер люди, які займаються таким видом діяльності, можуть юридично закріпити свій статус і претендувати на державну допомогу.

Знайомство з «екобуряками»

Усе сімейство Буряківських

Вони гордо називають себе – «екобуряки»! І не тому, що спеціалізуються на вирощуванні екологічно чистих буряків, а тому що мають милозвучне сільське прізвище – Буряківські. Ще кілька років тому мешкали в містечку Мерефа, що неподалік від Харкова, а нині — постійні жителі села, яке вже й вимерлим не можна назвати – адже тільки де-не-де там видніються залишки хат, а вцілілих старих будівель, схожих на будинок, ми побачили лише дві. Добиралися ми до обійстя Буряківських електричкою, а потім пішки лісом, близько двох кілометрів. За провідника нам був їхній середній син – 14-річний Степан. Хлопець приїхав зустрічати нас на станцію Шурине велосипедом, і вже згодом ми зрозуміємо, що велосипед для Буряківських – сімейний вид транспорту, який, певним чином, і допоміг їм зробити вирішальний вибір в житті: змінити місто на сільську місцевість.

Степан виявився цікавим співрозмовником, по дорозі розповів нам і про своє хоббі, і про природу, серед якої живуть, і про те, як у його сім'ї поділені обов'язки по догляду за господарством. Близько 30-ти хвилин ходи по «розбитій» дорозі весняним лісом – і на схилі ми побачили незвичайний рожевий круглий будиночок Буряківських.

Знайомимося із господарем – Дмитром Буряківським. Він запрошує нас до хати, пригощає смачним березовим соком і пропонує посмакувати органічною їжею. Проте ми просимо спочатку показати нам свою міні-ферму – цікавість все ж бере гору. Такого незвичного сільського господарства ще бачити не доводилось. Тож Дмитро охоче розповідає як стартував

Із чого все починалось?

За словами Дмитра Буряківського, починалася його сімейна ферма (хоча він більше любить називати її селянським господарством) з жаги до творчості. Але не до творчості у її прямому розумінні, а до роботи як творчості. Бажання стати селянином приходило до нього поступово. Коли твердо вирішив стати мешканцем сільської місцевості, почав цікавитися як отримати землю для будівництва будинку та ведення господарства. Виявилося, що це нелегко!

«Отримати землю традиційним шляхом, так як це передбачено у законі, у гарному місці майже нереально. У сільських радах переважно кажуть, що вільної землі нема або починаються різні відмовки, тягнеться час. А сама процедура оформлення землі й так довга», — говорить Дмитро Буряківський.

Цим шляхом удалося пройти і нам.

Тому він пішов іншим шляхом. І хоч куркулів у своєму роду не пригадує, бажання мати власну землю не давало спокою. Тож, коли називаємо його, таким собі «нео-куркулем», сміється і погоджується.

Майже півроку він із дружиною їздив на велосипеді околицями Мерефи — шукали вільну землю для облаштування обійстя. Так заїхали аж у Зміївський район. Там і знайшли вимерле село. Сподобалася територія на схилі, яка була вільною від залишків старих будинків. Дізнались у сільраді, чи ця земля комусь належить. Виявилось – клин вільний. Почали готувати документи для оформлення, але чиновники, як вони і передбачали, не дуже цьому сприяли. Проте фортуна була на боці Буряківських! І вони все ж домоглися виділення їм 1,3 га землі, бо 2 га все-таки не знайшлося

Поєднання новацій та експерименту

Спочатку Буряківські побудували будинок. Незвичайний. Із мішків із землею. Проект господар купив за кордоном. Звели еко-будинок за допомогою давньої української традиції – толоки: зібралися усі бажаючі і на славу попрацювали. Заселилися у 2012-му. І відтоді опановували секрети і традиційного, але більше нетрадиційного господарювання.

Дружина Дмитра – Ірина, за освітою економіст, досвіду роботи у сільському господарстві не мала, але нині помітно, що жінка працьовита, любить землю, тварин, і за ці роки стала справжньою господинею. Із любов'ю розповідає про своїх кізоньок і гордо їх демонструє. Білявих рогатих красунь і маленьких козенят у господарстві Буряківських більше десяти. І нема ще й місяця як в «екобуряків» з'явився почесний «член сім'ї» – козел Кіані Зааненської породи. Він приїхав до Буряківських аж із Кривого Рогу. Із усіма належними документами, які свідчать, що по-батькові Кіані голландець. У відповідь на запитання «А якої ж породи кози?» Дмитро Буряківський, сміючись, відповідає:

«Порода кіз у нас «місцева покращена». Ми вирощуємо кіз, які дають в день достатньо багато молока і воно має відмінні смакові якості, а покращуємо породу завдяки породистим козлам».

Цікаво

Зааненська порода кіз давно утримує першість у світі по кількості надоїв. Виведена вона у Бернських Альпах Швейцарії. Це є найбільші кози у світі. Висота в холці у дорослих кіз досягає 75-77 см, у козлів – 82-85 см. Жива маса самки кози у середньому складає 50-60 кг, а племінних козлів – 70-80 кг, іноді досягає 110 кг. Зааненці невибагливі в їжі, проте можуть давати до 9 літрів молока в день.

У таких умовах живуть кози в родині Буряківських

Господиня Ірина звертає увагу на незвичайні умови утримання своїх кізоньок. А вони й справді можуть багатьох здивувати! Адже коли виникла необхідність будувати помешкання для тварин, Дмитро Буряківський вирішив, що це, як і його будинок, буде будівля з мішків із землею. Чоловік за освітою агроном-селекціонер, і практично усі його методи господарювання – це якісь новації, експерименти. Тому навіть хлів для кіз у нього – це поєднання новацій та експерименту.

«Ми мали досвід будівництва із землі, і досвід життя у мікрокліматі заглибленого будинку, який наполовину у землі. І знаємо наскільки це, при правильній організації, комфортно. Тобто, можна значно знизити витрати на опалення, а для тварин взагалі опалення не потрібно - і сам мікроклімат підходящий, і будівництво спрощене: не робиться все те, що роблять, коли будують звичайний будинок. Тож трактор викопав яму, а далі ми з хлопцями (синами, — ред.) лопатами працювали.

Проект теплиці суміщеної з приміщенням для кіз почався з середини минулого літа. Теплиця перекрита звичайною плівкою, яка від снігу зимою захищалась спеціальним полотном. Наша теплиця – це не зовсім валіпіні, а синтез різних підходів. Тут і Майк Ейлер з його підземним будинком за 50 доларів, це і валіпіні класичне із Латинської Америки, це ще й ідея автора мого будинку Оуена Гейджера – підземної теплиці із мішків із землею, та ідея вегетарію Іванова, в якому у нього три лимони давали 256 лимонів без всілякого опалення на широті Києва», — говорить пан Дмитро.

Валіпіні по-українськи

При температурі +20 на вулиці, в теплиці-хліві більше +30, тому двері відчинені. Праворуч ми бачимо посіви із розсадою, ліворуч — розміщені кози. У кожному відділі по дві кози, козенята – окремо. Їх із пляшки з соскою годує старший син Буряківських – шістнадцятирічний Станіслав.

На великих фермах, коли їх заганяють на станки, доять, то коза перебуває у постійному стресі

Його мама Ірина тим часом розповідає нам «філософію» утримання «буряківських» кізоньок.

«Коза «любвеобильна» дуже. Вона любові потребує. А коли маленька ферма, то ти приділяєш увагу кожній козі. Можна її оглянути, де там ранка, які копита, почухаєш за вушком, козеня тебе оближе. Дою руками, ніби масажую. Вона відчуває любов. Ми враховуємо характер кожної кози і розміщуємо їх по двоє в залежності від темпераменту. Як виявилось, не кожна одна з одною уживеться. Кози в нас пасуться цілий рік, тобто взимку два рази, а влітку – три рази. Вся місцева флора в їх розпорядженні. Ми для них на зиму вирощуємо кукурудзу, чоловік косить для них сіно на околицях. До того ж, кози ще люблять ласувати гіллям дерев та кущів. Вони повністю на місцевому ресурсі, все що тут росте, оце й їдять. За період лактації, 11 місяців,одна коза давала по 800 літрів, а цьогоріч ми чекаємо ще збільшення надоїв», — говорить Ірина Буряківська.

Ірина розповідає, що навіть без спеціальної освіти, їй успішно доводилось приймати важкі пологи у кози. Проте все-таки без ветеринара у господарстві Буряківських не обходиться. У день нашого візиту до них на сімейну ферму якраз приїхав лікар, щоб оглянути кіз і дати господарям рекомендації. Тобто за здоров'ям рогатих білих красунь тут слідкують ретельно.

У кожного своя робота

Живучи у селі, ледарювати не можна

Як на справжній сімейній фермі – в господарстві «екобуряків» працюють виключно члени родини. Щоб все встигати, нікого не образити , ні про кого не забути – у сім'ї Буряківських чітко розподілені обов'язки. Видно, що сини Дмитра – Станіслав та Степан важкої фізичної роботи не бояться. Це хлопці про яких в народі кажуть – «жилаві»: вони і з батьком лопатою працюють, і за козами доглядають, і ще й встигають виділити час для хоббі. Стаса батьки називають юний натураліст, бо любить блукати лісом, збирати ягоди, від нього жоден гриб не втече. А Степан – юний технік: розбирає-збирає мотоцикли, дуже любить техніку.

Господиня Ірина, сміючись, каже,що її головний обов'язок – це бути мамою. Але додає, що догляд за козами в основному її рук справа.

“

Я бачу те, чого не бачать чоловіки. Тому, крім того, що я доглядаю за козами, мені ще й подобається наводити навколо порядок, щоб у мене порядки були і в хаті, і на городі, і в господарстві.

— Ірина Буряківська

Серед обов'язків глави родини – розвиток сімейної ферми, впровадження новацій у господарювання, установка різних технічних конструкцій, які допомагають спростити життя. До слова, господарство Буряківських не під'єднане до електромережі, електроенергію вони отримують завдяки роботі вітряка. І саме Дмитро готує молочну продукцію, яку сім'я реалізує покупцям.

Продукти від «екобуряків»

Крім молока Буряківські продають найрізноманітніші сири. Наприклад, господар нас пригощав і традиційним козячим сиром і так званим «белперським трюфелем» — це щось на зразок швейцарського сиру, рецепт якого, за словами Дмитра, придумали двадцять років тому.

«Ми реалізуємо молочну продукцію людям, які слідкують за своїм здоров'ям. Вони можуть як самі приїхати до нас за нею, так і ми можемо їм її доставити. Ми знаємо що це за люди, вони знають, хто ми, вони нам симпатизують. Це такий своєрідний сімейний дружній обмін… Продаємо ми в основному молоко, а залишки переробляємо на сири, які теж мають попит», — розповідає Дмитро Буряківський.

Буряківські вирощують та продають розсаду, ягоди та овочі. Оскільки городина та ягоди із саду вирощені в екологічно чистій місцевості, далеко від автомобільних доріг, промислових об'єктів і на органічних добривах, то вони користуються попитом у людей, які надають перевагу органічній іжі. Є практика співробітництва із сироїдами, яким продукція з господарства Буряківських дуже смакує.

Дмитро Буряківський завжди поряд з рослинами

«Ми не прагнемо стати великою фермою. Бо у маленьких господарств є, все-таки, своя особливість – вони гарантують якість своєї продукції, бо часто знають всіх своїх клієнтів особисто. Дотація, державна допомога нам поки не потрібні. Оскільки ми на це дивимось так: коли ти щось отримаєш, то ти обов'язково щось втрачаєш, і не обов'язково явно», — говорить пан Дмитро.

Можливо, Дмитро Буряківський не хоче допомоги від держави тому, що живе і господарює не за «законами бізнесу», у нього власна, особлива філософія життя… Проте він погоджується, що для людей, які вже мають чи планують створити сімейну ферму, допомога держави може бути дуже корисною.

До речі, проходячи по подвір'ю Буряківських я помітила, на перший погляд, купу хмизу.

«Це підземна будівля із рецепракальним дахом, у якій живуть козли. Її допомогли збудувати волонтери», — відкрив мені ще один секрет господар.

До Буряківських часто навідуються екскурсії, будувати нові будівлі їм допомагають волонтери. Дмитро, сміючись, розповідає нам історію, як одного разу сім'я вирішила залишити у них «на канікули» сина, щоб він пожив за законами сільського життя і добряче попрацював фізично.

«Хлопець не дуже хотів залишатися, але все ж батьків послухав. От він і допоміг нам побудувати ці «підземні апартаменти для козлів», — розповідає пан Дмитро.

А чому би не вирощувати і рибу для торгівлі?

Козлів Буряківські утримують окремо від кіз, у іншому приміщенні. Мовляв, завдяки цьому козяче молоко майже немає того специфічного запаху, через який його не можуть вживати деякі споживачі (найнеприємніший «аромат» йде справді від козлів, що зумовлене фізіологічними особливостями).

Наприкінці нашої екскурсії по фермі Буряківських, господар продемонстрував нам ставок. Помічаємо, що у ньому щось булькає, і Дмитро Буряківський пояснює, що це вітряк працює і за допомогою спеціальної технології подає у воду додатковий кисень. Рибу Буряківські вирощують поки для себе, але не виключають,що в майбутньому вона може теж стати продукцією господарства «Екобуряки».

Гостини у Буряківських пролетіли цікаво та швидко. Дмитро та Ірина запросили нас у гості восени. Мовляв, найпривабливіша їх ферма саме тоді, коли збирають щедрий врожай. До того ж влітку господар із волонтерами планує щось будувати, добудовувати, ремонтувати. Планів у «екобуряків» вдосталь. А головне — вони вірять, що за такими маленькими господарствами як їхнє, – майбутнє нашої аграрної держави і здоров'я наших дітей, які нині, як ніколи раніше, потребують екологічно чистої їжі.

Текст: Людмила Лутицька

Фото: Олександр Романовський