Як заново розпочати життя в іншій частині світу, маючи на руках тільки власні антирадянські вірші? Як навчити бізонів української мови в лісах Альберти? На ці питання дає відповідь біографія надзвичайного канадського українця Тараса Казни (Казнистого). Його життя нагадує пригодницький роман Багряного «Тигролови». Однак головними зооперсонажами у ньому виступають бізони.

У грудні 2018 року минуло 2 роки, як пішов у вічність пан Тарас. Але про його справу, долю, патріотизм, творчість і любов до землі та природи люди говорять і досі по обидва боки Атлантики. Саме напередодні Дня Героїв Небесної Сотні (20 лютого) та Міжнародного дня рідної мови (21 лютого) розповідаємо про того, хто навчив канадських бізонів розуміти українську мову. Про бунтівника, патріота і поета, що у всьому рівнявся на великого тезку Тараса Шевченка.

«Де мої бізони? Де мої корови? Де мої телята? Ходімте зерно їсти!» — звичайний, здавалось би, заклик доречний на будь-якій молочній чи товарній ВРХ фермі. Але на відео бачимо канадський ліс провінції Альберти. І до годівниць підходять не голдштини Зорьки, а бізони у всій природній красі й могутності. Запрошує їх до годівлі український природолюб, філософ, поет, патріот, націоналіст, моряк Тарас Казна (Казнистий). Особистість непересічна й цікава, як і зняте відео. До речі, ролику на Youtube вдалось зібрати понад 25 тисяч переглядів та стати вірусним як у Канаді, так і в Україні.

Хоча мета відео була простою. Пан Тарас хотів привернути увагу інвесторів з України, канадських фермерів із великими земельними угіддями, щоб можна було розселити тварин. Але мрії не судилося збутися.

Народився майбутній філософ і фанат бізонів у 1956 році у селі Малахівка Лугинського району Житомирської області у сім'ї учителя та медсестри. Батько — ветеран Другої світової війни, із фронту повернувся інвалідом без руки, але користувався авторитетом і повагою серед односельців та учнів. Підопічні називали його поміж себе Колбою.

У 1964 році родина Казнистих переїздить до Нових Білокровичів. Навчання кмітливому Тарасу давалось легко. Після закінчення десятирічки він вступає до військово-морської школи в Кронштадті. Саме у військовому закладі патріот стикається з жорстокою радянською шовіністичною реальністю. Якщо в школі постійно наголошували, що всі народи — рівні, всі громадяни — брати й товариші, то в училищі доводилось кулаками захищатися від кпинів з приводу української мови. Розмова з другом рідною мовою вже була підставою для вішання ярликів «бандерівець», «фашист». Чути таке сину інваліда-фронтовика було особливо нестерпно.

Попри ці обставини у 1974 році він отримав атестат із відзнакою про закінчення морської школи. У 1975 році приїздить останній раз у батьківський дім в Нових Білокровичах. Під час відпочинку Казна зустрічається з однокласниками, ділиться враженнями від навчання у Кронштадті, розповідає про знущання росіян над українцями, казахами та представниками інших народів.

Емоції від пережитого, відчуття несправедливості та гнів стають для 20-річного юнака стимулом до написання поеми про Северина Наливайка. Мотиви про національну гідність, визвольну війну, бажання спокійно працювати на власній землі звучать актуально і в наш час:

Через 40 років, перебуваючи у Канаді, Казна стежив за конфліктом на Сході, коментував усі події, писав патріотичні твори, ділився роздумами. Навіть перебуваючи на іншому кінці світу, йому боліло за Україну, українців, бо нахабність російських військових добре знав із власного досвіду. Спротиву військовій агресії пан Тарас присвячував твори українською та англійською мовами, часто був гостем на тематичних вечорах, які влаштовувала діаспора. На канадському хуторі чоловік з радістю приймав гостей із Батьківщини. Так у жовтні 2016-го у пана Тараса гостював Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді Андрій Шевченко.

Маленький, енергій бородань в оточенні бізонів навіть отримав прізвисько серед співвітчизників — Ядерний реактор. Попри поважний вік чоловік фонтанував ідеями, пересипав соковиту українську мову приказками та цитатами віршів. Але давайте повернемось на 40 років назад до юного моряка Тараса.

Після закінчення навчання на моряка Казну відбирають до Шостої північно-атлантичної експедиції океанографії. Юнак планував, що відпрацювавши 3 роки, продовжить навчання в Ленінградському вищому інженерно-морському училищі ім. адмірала Макарова. Казною керувало бажання довести колегам-морякам, що він не дурний «хохол». Але реальність була суворою. Знущання, шовіністичні настрої на кораблі були ще гіршими, ніж у морській школі, а титул буржуазного націоналіста закріпився за Казною назавжди.

Терпіти надалі антигуманний радянський режим, цензуру і атмосферу доносів вже не було сил. Тож 21 серпня 1976 випала нагода втекти з «тюрми народів» назавжди. Тарас Казна у складі команди моряків ходив у рейс поблизу Канади. В районі Сент-Джонс Ньюфаундленд капітан-лейтенант Качурін впіймав Казну на контрабанді. Змусив писати пояснення російською мовою, але під варту не посадив. Висміюючи текст українця, написаний з помилками, саме капітан-лейтенант став останньою краплею у чаші терпіння.

О 12-ій годині ночі 21 серпня 1976 року у власній каюті пан Тарас поставив платівку групи «Pink Floyd». Передзвін будильників синглу «Time» («Час») став сигналом для втечі. Спустився на палубу, зв'язав мотузки і опинився за бортом. Із собою Тарас взяв лише рукописи власних антирадянських віршів. Таким чином в один момент став дезертиром і вільною від радянського ярма людиною.

Опинившись у Канаді, Казна перепробував різні роботи. Але завжди тягнуло до землі та природи. Гроші, зароблені на буровій нафтовидобувній вишці, вкладав у власну землю, мріючи в лісах Альберти створити частинку України з білою хатинкою, садком вишневим та красунею-дружиною українкою. Але доля — панночка примхлива і все влаштувала по-своєму.

Одного разу, працюючи на нафтовидобувній вишці, Тарас Казна побачив бізонів. Величними звірами він марив після перегляду фільму «Благословіть тварин та дітей». А тут вони ходили поруч: могутні, первісні. Розговорився з їхнім власником. Той розповів, що з великого колись стада залишилось нині лише 24 старі тварини. Та й ті мали скоро потрапити під кулі мисливців чи піти на стейки. Тарас Казна не міг цього допустити. У 2007 році він на свої заощадження купив стадо бізонів та оселив на власній землі. З того часу і розпочинається нова сторінка його життя. Про бізонів Тарас Казна міг говорити годинами. Тому і знімав тематичні відео, які викладав на власний канал на Youtube. Робив цікаві спостереження за життям тварин, кожну особину відрізняв від одноплемінників, знав характер та звички. Зазвичай полохливі та обережні бізони охоче йшли до Казни, дозволяли себе пестити. Хоча доросла тварина має величезну силу, з легкістю перевертає авто. Казна знав секрет спілкування з цими лісовими велетнями і ділився спостереженнями з глядачами усього світу.

Пан Тарас любив наголошувати, що у природі все пов'язане між собою. Наприклад, бізони виконують велику роль в екосистемі. Тварини поїдають суху траву, рятуючи поля від вигорання. Також загострені краї копит розпушують землю, покращуючи аерацію. Бізони є важливою частиною збалансованої екосистеми. Через великі розміри та силу навіть вовки не завдають їм значної шкоди. Хижаки можуть вполювати лише хворих чи ослаблених тварин, відіграючи роль природного відбору.

До початку освоєння Дикого Заходу бізонів було близько 60-80 млн голів. Індіанці полювали на тварин виключно заради м'яса та шкіри і тільки стрілами. У європейців були рушниці і дикий спортивний інтерес. Тварин винищували цілими стадами, розстрілюючи або заганяючи до урвищ. Це дикунство пояснювалось тим, що бізони витоптують сільськогосподарські поля, заважають будувати залізничні шляхи.

У протистоянні з людьми тварини програли. З величного дикого поголів'я, що мешкало на просторах від Аляски до Техасу, залишилось близько 250-300 тис. голів. Майже 90% всіх тварин проживають у приватних фермах, решта — у національних парках. Хоча потенціал в утриманні бізонів Тарас Казна бачив колосальний.

На власних угіддях Тарас Казна у кращі часи мав 78 голів на кількох гектарах. Але тварини потребували все більше грошей і сил на утримання. За 9 років розведення бізонів пан Тарас не міг дозволити собі надовго відлучатись із ферми. Бо хто ж закличе його бізонів українською мовою до годівниць? Про це є цікава історія.

У 2016 році Тарас Казна скоротив поголів'я до 28 голів дорослих та 10 телят. Мав мрію знайти інвестора, якому продав би стадо та землю чи вів господарство на партнерських засадах. Після серії роликів в інтернеті відгукнулись бізнесмени з Китаю. Хоча найбільше б хотів передати справу співвітчизникам. Наприклад, створити Поліський заповідник бізонів. Продаж мисливських ліцензій, реалізація м'яса ресторанам, реалізація племінного молодняку фермерським господарствам, що займаються зеленим туризмом — це можливості отримання прибутку від розведення тварин. Однак час ішов, а мрія так і не втілювалась. Пан Тарас шкодував, що не знаходив фанатів бізонів в Україні, вболівав за події на сході країни, писав вірші про природу та філософські роздуми про буття, мав багато планів. Але задуманому не судилося втілитись.

Тараса Казни раптово не стало 18 грудня 2016 року. Новина про втрату природолюба, фермера та філософа швидко розлетілася світом. Але віримо, що справу свою не полишив. І тепер, мабуть, закликає бізонів годуватися у кращих світах, де панує омріяна ним гармонія всього живого і природи.