Родина Оденчуків

Розкішні квіти щороку привітно зустрічають гостей на подвір'ї Оденчуків у невеликому селі Привілля на Луганщині. Гарний сад, чепурні вулики, кілька вольєрів для чотирилапих сімейних улюбленців, затишна альтанка, складене господарське приладдя — кожен член родини доклав до цього свою руку.

Насправді сім'ю Оденчуків об'єднують не лише кровні узи. Батько Дмитро Олексійович та його два старші сини Олексій і Ярослав стали справжніми партнерами в родинній аграрній справі.

Дмитро Оденчук у 2003 році заснував і досі є керівником ПСП «Агрофірма «Привілля», яка має в обробітку більше 14 тис. га.

А його 26-річний син Олексій уже тривалий час управляє єдиним на підконтрольній Україні території Луганщини м'ясопереробним заводом та інноваційною теплицею на 500 кв. м.

Менший на рік Ярослав працює в господарстві на посаді інженера, але насправді допомагає татові в багатьох інших сферах.

Найменший син Назар — школяр, але кожну вільну хвилину старається проводити з батьком і братами в офісі й полях та мріє в майбутньому стати ветеринаром.

Свою кар'єру Дмитро Олексійович Оденчук починав як ветеринар у місцевому колгоспі. У його «підпорядкуванні» було 2,5 тис. корів та близько 18 тис. овець, за 2 роки вилікував усе поголів'я і спланував профілактику багатьох хвороб тварин.

Але згодом довелося взяти на себе не лише цей фронт роботи, а й усе керівництво господарством. Під кінець 1990-х років він очолив КСП у Привіллі, пізніше реформував його у приватне підприємство.

Із того часу Дмитрові Олексійовичу довелося освоїти не лише ветеринарну справу, а й розібратися в тонкощах технологій вирощування озимих зернових, cої, соняшнику, кукурудзи та багатьох інших сільгоспкультур. А кілька років тому в господарстві з'явився невеликий сад із яблунями, грушами та відновлений ставок, куди аграрій приїжджає відпочити з родиною та зібратися з думками.

Нині в господарстві роблять ставку на переробку — у Троїцькому працює власний міні-завод із виробництва ковбас та ще близько 100 видів м'ясних продуктів. Подати заявку на фінансовий грант USAID Ukraine, зробити реконструкцію цього заводу та впровадити міжнародну систему простежуваності безпечності продукції (НАССР) було ідеєю вже сина Дмитра Оденчука — Олексія. Відтепер продукцію агрофірми з Луганщини можна знайти в місцевих маркетах та навіть у столиці України!

На черзі — запуск невеликого заводу для переробки молока і виготовлення йогуртів, м'яких сирів, ряжанки, кефірів. Працювати тут теж будуть за європейськими стандартами. У господарстві також є власні олійний та комбікормовий цехи. Нещодавно до складу привільського підприємства увійшов майже єдиний на цій території працюючий ХПП. Також дбайливі господарі регулярно оновлюють техпарк із понад сотні сільгоспмашин.

Керівник «Агрофірми «Привілля» каже, що працювати завжди було складно. Постійний пошук фінансування для розвитку, військові дії в зоні екс-АТО (нині ООС) за кілька десятків кілометрів, нерозуміння з боку місцевої влади, складні погодні умови, які супроводжуються посухами та високими температурами — це те, що постійно супроводжує фермерську родину Оденчуків.

Дмитро Олексійович часто згадує один зі своїх найбільш сміливих управлінських кроків — у 2005 році взяв кредит у банку на 15 млн грн під заставу всього, що в нього було. Саме це спонукало докорінно змінити підходи до роботи в агрофірмі, вивести її на новий технічний рівень і, зрештою, за 4 роки сплатити всі фінансові зобов'язання. Нині Дмитро Оденчук теж звертається за підтримкою в банки, адже без залучення додаткових коштів дуже складно розвивати будь-яку справу.

Але, попри всі робочі нюанси, Дмитро Олексійович разом із синами працюють на тій самій українській землі, розвивають свій рідний край і покидати його точно не збираються. Мотивує Дмитра Оденчука величезне бажання залишити спадок для нащадків і підтримка українського села. Адже саме в його господарстві працюють селяни з Привілля та кількох сусідніх сіл. Ба навіть власні ферми, як каже старший Оденчук, — це швидше соціальне підприємництво. Сини Ярослав і Олексій кажуть, що прикипіли серцем до батькової справи та мріють у майбутньому гордо її продовжити.

Дмитро Оденчук: Коли мої батьки переїхали сюди до Привілля, мені виповнився 1 рік. У нас була багатодітна сім'я — у родині п'ятеро хлопців. Тому мама й тато тяжко трудилися і на роботі, і вдома, щоб нас прогодувати, вивести в люди.

Батько — колишній військовий, до 1943 року був командувачем взводу розвідки, пізніше отримав серйозне поранення на фронті під час Другої світової війни і залишився на все життя інвалідом. Але він ніколи не здавався, не скаржився на життя і завжди працював. Мама все життя у цьому селі працювала телятницею на фермі. Вдома у нас завжди було багато роботи: тримали великі городи, багато худоби. Любов до рослин і тварин у мене від матері, характер — більше від тата.

Після навчання у Харківському зооінституті (нині Харківська державна зооветеринарна академія), де я здобув фах ветеринара, повернувся в наше рідне село. Батькам було важко і їм треба ж допомагати!

Олексій Оденчук: Як найстарший син я чудово пам'ятаю ті часи. Наш тато завжди був лідером. Колись він починав працювати в колгоспі ветеринаром, потім продовжив роботу вже в КСП, але згодом завдяки своїй завзятості та любові до людей і тварин створив на базі того господарства власну приватну агрофірму.

Ми бачили, що тато важко працює і що в нього все виходить. Ми розуміли, що це дуже нелегка робота, тож треба йому допомагати.

Навіть навчання та життя у столиці мене не спокусило. Я повернувся сюди до села, у татове господарство. Спочатку працював юристом, розбирався із земельними питаннями. А потім батько запропонував управляти м'ясопереробним цехом, нашим міні-заводом у Троїцькому. Нашу продукцію можна знайти і у місцевих торгових мережах, і навіть у Києві. Торік ми зробили сучасну теплицю на території цього цеху, першу розсаду я взагалі сам садив...

Тож краще це буде робити хтось свій, ніж шукати людину на стороні.

Ярослав Оденчук: Це наша сімейна справа — ми в цьому ділі ще змалечку. Ходили, їздили з татом і в поля, і біля корів, і всюди. Він дуже часто брав мене з собою на роботу. Зараз же я готовий до всього. Нас три брати і разом, як кажуть, ми гори звернемо. Тож коли настане момент, зможемо професійно продовжити татову справу.

Насправді я здобув фах інженера-електрика в Інституті механізації та електрифікації сільського господарства у Харкові. Коли ще вчився на п'ятому курсі, то працював під батьковим керівництвом, набирався досвіду. Був і автозаправником, і на тракторах та комбайнах у змінах їздив — усе перепробував у господарстві.

Назар Оденчук: Тато по роботі зараз часто бере мене з собою. Мені дуже подобається дивитися на те, чим займаються батько і брати. Бо саме завдяки їм у селі є робота і ще багато чого. Думаю, завдяки їм наше село буде розвиватися і точно буде на що подивитися. Змалечку я мріяв стати ветеринаром, як батько.

Зараз більше допомагаю вдома по господарству. Доглядаю родинних улюбленців — бельгійських вівчарок і дратхаара. Це колись було лише татове хобі, але тепер ми всі любимо і дбаємо про наших собак.

Дмитро Оденчук: Старший син Олексій прийшов одразу після навчання на роботу за фахом. Але душа в нього не лежала до юриспруденції. Сказав: «Дай мені щось таке, де б я набивав ґулі і чомусь вчився». А в мене якраз звільнилась вакансія на м'ясокомбінаті, я йому запропонував, а він навіть без роздумів пішов туди на роботу. І от уже майже два роки працює там і «ґулі набиває».

Ярослав же спробував абсолютно всі види робіт на господарстві, знає цю «кухню» зсередини, постійно вчиться, пробує впроваджувати різні новинки для зручності роботи. От недавно з його ініціативи обладнали всю техніку системами контролю.

Із приходом синів у родинний бізнес я став менше хвилюватися, приділяти часу якимось процесам, контролювати все від А до Я. Своїм дітям довіряєш, як нікому. У них свої думки, не завжди правильні з точки зору мого досвіду. Буває, пояснюю, прошу, але на своїх помилках таки вчаться швидше.

Олексій Оденчук: Наш батько — чесний, суворий керівник. Він завжди дає настанови і поки що перевіряє нашу роботу. Тож усе, що він каже, маємо виконувати. До нас, як синів, насправді немає жодних поблажок. Навпаки складається враження, що тато вимагає від нас набагато більше, ніж від інших спеціалістів.

У роботі ми прислухаємося батька, але вже в особистому житті пробуємо робити кожен по-своєму.

Ярослав Оденчук: В нас, Оденчуків, є девіз — на роботі немає ні родичів, ні друзів, нікого. Є тільки ділові стосунки між спеціалістами.

Тому родину і роботу ми намагаємося чітко розділяти. Буває, звичайно, що за спільним обідом можемо обговорювати робочі питання, але від цього іноді нікуди не дінешся.

Конкуренції з братом у нас немає, бо кожен займається своєю роботою. Але якщо треба, ми завжди страхуємо один одного.

Дмитро Оденчук: Тваринництво — це моє життя і я цим живу! Із самого дитинства дуже люблю тварин. Важливо також і те, що коли в селі є ферма, де працюють місцеві селяни, то це село житиме і розвиватиметься. Чого я свого часу створив цю агрофірму? Лише через бажання, щоб жило моє Привілля, було заможне і успішне. Шкода, правда, цього не розуміють ані місцева влада, ані там, нагорі…

Як і в спорті (а я багато присвятив боротьбі), так і в агробізнесі, мене надихає результат. Розумієте, коли в спорті виграєш і отримуєш диплом, то в тебе є ентузіазм далі тренуватися, вдосконалюватися і проводити роботу над собою. Так і в сільському господарстві: я спробував, отримав результат, люди — зарплату. Я чогось досягнув і мені ще чогось хочеться. Це дуже цікаво, коли твою роботу видно, коли твоєю роботою пишаються!

Тож ми багато інвестуємо в розвиток: розширюємо по можливості земельний банк та потужності для зберігання зерна, оновлюємо парк техніки, робимо реконструкцію м'ясопереробного заводу, продовжуємо переобладнання ферми за європейськими стандартами, запускаємо в 2019 році власний міні-завод із переробки молока…

Олексій Оденчук: Робота в сільському господарстві надзвичайно подобається, бо тут вона дуже різностороння. Ти ніколи не сидиш на одному місці, кожен день приносить щось нове, а ти стаєш кращим спеціалістом, ніж був учора!

Ярослав Оденчук: Під батьковим керівництвом я вже багато чого навчився. І він своїм прикладом показує, що поки ми молоді, треба працювати, розвивати спільну справу. Хіба ж дарма тато стільки років працював, щоб створити те, що ми маємо сьогодні?!

Дмитро Оденчук: Зі своєю дружиною ми знайомі ще зі школи. Буває, звичайно, як і у всіх сім'ях, сваримося. Моя робота вимагає багато часу і сил… Але насправді вона дуже мене підтримує, допомагає і теж багато працює. Саме дружина подарувала мені і світу трьох прекрасних синів, за що їй безмірно вдячний.

Я знаю, що ми виховуємо їх із жінкою, як справжніх спадкоємців, привчали змалечку до роботи, вчили бути відповідальними. Найбільша цінність, яку вкладаємо в них, — це бути порядною людиною. Більше цінностей немає в житті.

Олексій Оденчук: Батько хотів би передати своє натхнення, цілеспрямованість, упертість, уміння працювати, добиватися тих результатів, яких добився він.

Для мене він приклад, саме тому свого часу я захотів повернутися сюди, в Привілля. Крім роботи, ми багато проводимо часу разом — відпочиваємо на орендованому і відновленому нашим господарством ставку, рибалимо, ходимо на полювання, іноді з батьком і братами їздимо на спортивних мотоциклах (благо, горбистий рельєф у нашій місцевості сприяє) або ж ремонтуємо техніку в домашньому гаражі.

Ярослав Оденчук: Насправді у нас дуже велика родина і ми любимо збиратися на вихідні або свята разом. Нас виховали так, що брат має «стояти» за брата, а родичі повинні допомагати й підтримувати один одного.

Зрештою, Дмитро Олексійович Оденчук дуже тішиться з того, що два старші сини продовжують справу всього його життя. Тихо зізнається, що насправді готовий повністю передати «Агрофірму «Привілля» в управління синам хоч зараз. А після того, як залишить пост керівника, то із задоволенням буде тішитися досягненнями своїх дітей, а сам присвятить себе родині та хобі.

Хлопці ж кажуть, що хоч батько і вимогливий керівник, але іншого собі і не хотіли б. Бо хто навчить краще, ніж рідний тато?!