У минулому році поголів’я овець в Україні скоротилося більше, ніж на 8% і складало приблизно 785,8 тис. голів — такі дані оприлюднило Державне управління статистики. Тенденції до суттєвого розвитку галузі не спостерігається і у нинішньому році — розповідає голова Громадської спілки «Вівчарство та Козівництво України» Мар’ян Троцький. Що ж заважає розвитку, чи радше відродженню вівчарства в Україні?

Основна проблема нашого вівчарства у тому, що його нині практично немає, якщо порівнювати з минулими роками. Все почалось з Радянського Союзу, коли основним завданням вівчарства було отримання вовни. Тоді її використовували для виробництва практично всього одягу.

«Сьогодні ж, на овечій вовні в Україні бізнес зробити неможливо. Собівартість її виробництва вища, ніж ціна готового продукту. Нині на першому плані у вівчарів України — м’ясо, а отже вирощування овець м’ясного типу. Але так історично склалося, що основними в Україні були породи овець саме для отримання вовни. Тобто зараз нам потрібно оновлювати поголів’я: замінити овець, які йдуть «на вовну» м’ясним поголів’ям. Адже у нас його практично немає, а якщо й є, то практично все ввезене з-за кордону. Це одна із основних проблем у вівчарстві. І щоб її вирішити ми активно ведемо діалог із Мінагропродом, намагаємось добитись компенсації від держави за ввезення породистого поголів’я з-за кордону. Якщо держава нам в цьому допоможе, то це стане дуже сильним поштовхом для розвитку вівчарства в Україні», — говорить голова Громадської спілки «Вівчарство та Козівництво України» Мар’ян Троцький.

Немає попиту на вовну?

Реалізація вовни — питання парадоксальне. Українська легка промисловість її ввозить з усього світу, натомість вовну вітчизняного виробництва купувати не хоче. Тому що у нас невеликі сільськогосподарські підприємства, а отже невеликі її партії. Зробити якісь збірні пункти для вовни, таку своєрідну кооперацію, — ніхто на себе не хоче брати такого клопоту. Якщо за кордоном промисловці можуть придбати вовну по ціні 35-36 центів за кілограм, то у нас люди намагаються її продати хоча би по 1 долару за кілограм, щоб принаймні мати змогу оплатити роботу стригалів.

Нелегка ситуація і з експортом. У 2016 році Україна має квоту на поставку 1,6 тис. т баранини в ЄС. Але для експорту потрібні великі об’єми, а у нас немає м’ясного поголів’я. Невеликі господарства на 400-500 голів не можуть їх забезпечити. Експорт — це контейнер хоча б на 20 т. Ми працюємо над тим, щоб можна було формувати партії. Через спілку ми об’єднуємо людей, домовляємось. Практика формування партії була, але це стосувалось живих тварин, партій м’яса поки не формували, оскільки з цим ще складніше: покупці, які пропонують гарну ціну за це м’ясо, вимагають не лише сертифікати його якості, але й сертифікати забійних підприємств.

Ми ведемо перемовини з кількома такими підприємствами, але ще не знайшлося жодного забійного підприємства, яке б спеціалізувалося на вівцях. Тому забій овець зазвичай ведеться на підприємствах для ВРХ. А якщо овець забивають на одному підприємстві, де й свиней, то халяль (правильно приготована та дозволена мусульманам їжа) з вівці уже не отримаєш. Отже, деякі ринки вже виключаються, а якраз ці ринки нам і цікаві. Нам дуже важко сформувати великі партії на експорт, щоб співпрацювати з покупцями на постійній основі. Їм потрібні гарантії, що ми хоча б раз у місяць зможемо гарантовано формувати партії необхідного тонажу. На сьогодні жодне господарство в Україні не може забезпечити об’єми необхідні для експорту. Разову поставку зробити ми уже пробували і отримали позитивний досвід, а от щомісячні партії — це поки не для нас.

Якщо держава допомагатиме ввозу з-за кордону високопродуктивного м’ясного поголів’я, вівчарство в Україні перейде на інший, успішний етап розвитку. Світовий ринок потребує баранини і українські вівчарі матимуть змогу його наситити якісним м’ясом. Сподіваюся, що до того часу з’являться і спеціалізовані підприємства для забою цієї худоби, адже основні споживачі цього м’яса — це мусульманські країни, які ставлять до виробництва м’яса певні вимоги.