Ця історія розпочалася з телефонного дзвінка мого батька, в якому він радісно повідомляв про те, що орендарі з ПСП, що тепер хазяйнують на землях села, в якому він народився і виріс, планують підняти плату за пай. Навіть, в зв’язку із цим скликають загальні збори пайовиків. Але в його голосі відчувалася тривога і збентеження…

«Що Вас непокоїть», — поцікавився я.

«Тепер вони платитимуть на 500 гривень більше за один гектар, — з гордістю і радістю повідомив він. — Але все ж душа в мене «не на місці». Он фермер з сусіднього села платить більше, та й обіцяє ще всілякі бонуси у вигляді боронування городу чи пільгової ціни на продукцію. Та й договір оренди в мене якийсь дивний. Одним словом, чи не хочеш ти поїхати зі мною на зібрання пайовиків?»

«Чому б і ні», — подумав я і почав збиратися в дорогу.

І ось чудового сонячного дня, приїхавши зі столиці на свою малу батьківщину, ми разом із мамою і татом вирушили в таке близьке і в таке далеке село. Потрібно сказати, що від районного центру до села не більше 30 кілометрів і я не зовсім розумів, коли тато наполіг на тому, щоб ми їхали на його старенькому «Москвичі», а не на моїй машині і того, що виїхали ми за півтори години до початку зборів, хоча їхати там, в моєму уявленні, навіть по поганій дорозі, було максимум півгодини і списав це на його хвилювання. Та через деякий час я переконався, що нічого чудернацького в його рішенні не було. Я би просто фізично не зміг туди проїхати на своїй машині!!! Звичайно, в цьому році, як ніколи, проблеми з дорогами по всій Україні. Але щоб ями були в коліно?! Крім цього до нашого села ми проїхали території шести сільських рад, і всюди дорога була очищена від снігу. Але якраз на межі території, що належать громаді села, таке враження не чистилося ніколи. Колія була такої глибини, що їхати можна було лише умовно! Повзти, та перевалюватися. Відстань в 30 кілометрів ми подолали більше ніж за годину!!! Та й це ще не все. В цьому селі живе моя бабуся і моя тітка з дядьком, які також володіють земельними паями, бо все життя віддали рідному колгоспу. І вони також зажадали потрапити на цю, не рядову подію у житті села. А бабуся надзвичайно просила, щоб неодмінно ми з нею зустрілися перед таким велелюдним заходом і вислухали її наказ. Вона навіть його сформулювала і записала, так, як може тільки вона. А до них, а це метрів зо двісті від траси, снігу по пояс. Звичайно ми застрягли і борсалися, намагаючись випхати старенького «Москвича» всією сім’єю.

З такими пригодами, добравшись нарешті до місця зборів, ми потрапили до центру життєдіяльності села – клубу, де сьогодні, як ви вже знаєте, будуть не танці, а серйозний захід – зустріч пайовиків ПСП. Потрапивши до клубу, я не повірив свої очам – машину часу таки створили! Святково вбрані бабусі, поважні чоловіки, на вході столи для пригощання, біля сцени ПРЕЗИДІЯ із семи! осіб. Не вистачало тільки червоного прапора, бюста Леніна і двох піонерів, щоб остаточно повірити що СРСР «нерушимый». Не можна сказати, що клуб був переповнений, воно й не дивно, бо вилізти із своїх хат по таким дорогам можуть лише наші поважні і відчайдушні батьки й діди (хай живуть вони довго)… Я б точно не пробував пробиватися крізь такі кучугури… Та все ж народу було, на око, душ зо двісті. Я не вів ні стенограми, ні протоколу, та й мета моєї розповіді не передати вам хто що сказав…. Хочу передати свої почуття і враження.

Диспозиція приблизно така: був колгосп, потім став КСП на чолі із шанованою в селі людиною. КСП налічувало близько 2,5 тисяч голів ВРХ, голів зо триста свиней, близько 6 тисяч гектар землі… Левова часта з соціальної інфраструктури села утримувалась за рахунок цього ж КСП. Голова виріс і жив в цьому селі. Тут же він і помер… У 2012 році, не зрозуміло на яких підставах, та нехай із цим розбираються правоохоронні органи, якщо вони в нас ще є, спадкоємці голови продають колгосп з усіма селянами великому агрохолдингу. З селянами укладаються договори на оренду їх паїв на п’ять років. На той час вартість оренди одного гектара складає приблизно 150 доларів за 1 га і безкоштовна оранка 30 соток землі на пай. Мій батько, один з небагатьох, кому вдалося отримати на руки цей договір. Боже, що це за договір. Мрія юриста. Жодної дати ні на договорі, ні на актах приймання-передачі, земельна ділянка не визначена, орана передається земля чи не орана і т.д. Та пункт яким визначено, що припинити дію договору можна лише за згодою сторін або в судовому порядку мене приголомшив. В односторонньому порядку припинення дії договору не допускається. Такої підстави як припинення дії договору в зв’язку із закінченням терміну його дії немає! Як цікаво бабусі і дідусі, що складають переважну кількість пайовиків будуть розривати цей договір через суд?! Та навіть такого договору на руках у пайовиків – жителів села немає! Безправні. З чим вони підуть до суду, навіть якщо захочуть?!

Так ось. Як тільки почалося засідання я переконався, що Радянський Союз ніде не дівався. Бравадна промова генерального директора ПСП переконала мене, що «виконаємо і перевиконаємо» ще живе і процвітає. Скільки пафосу було в тих словах, я на хвилинку навіть пожалкував, що живу не в цьому ультра сучасному селі, де лікар раз на місяць! Де немає садочка, і школа зменшилася майже втричі. Де плата за пай найвища в районі, та що там район – в області!!! Перефразуючи слова однієї відомої нам пісні – «я іншого такого села не знаю, де б такою щасливою була б людина». Потім почалося суцільне вихваляння світила всіх селян — генерального директора, який так турбується, так турбується, що аж жодної корови не залишилося в селі… ба, навіть ферми порозбирали нові хазяїни, але такі милостиві до людей, що продовжують платити податок на землю під фермами, які вони ж і розібрали. І в школу закупили і меблі, і сантехніку, і навіть привезли машину піску!!! Ну а те, що дрова селяни не можуть купити – так то не проблема ПСП. Розраховуються з селянами за паї в грудні місяці, а найчастіше в січні наступного року. Дивно, правда? Підсумувала цей блок засідання жіночка, яка заявила, що без колгоспу ми всі загинемо, і закликала всіх задавати в оренду свій пай лише найкращому з найкращих господарств області. Потім почалося залякування селян, щоб навіть не сміли думати, про вихід із колгоспу і передачу паю іншим фермерам. Бо будуть податкові рейди, і всіх дрібних фермерів покарають, оштрафують, посадять. Тепер із цим «ой як строго!». А зрадників, тобто тих людей, які все ж надумають перейти до інших орендарів, виключать з колгоспу і буде їм ай-ай-ай!!! А всі дрібні фермери чи одноосібники – аферисти і «не довго їм залишилось!». І в заключному блоці вже так по-батьківські, по-доброму слово знову взяв генеральний директор із запевненнями, що все буде добре, не уточнивши правда, в кого саме, і — барабанний бій — ПСП готове СУТТЄВО, СУТТЄВО збільшити виплату на 1 га до… до… готуймося… 80 долларів за 1 га!!! Чудо! Благодійники ви наші!!! Дякуємо, дякуємо сердечно вам. Було 150, збільшили і стало 80. Це прямо казка якась. Ви завжди турбуєтесь про селян, про їх благополуччя. Дякуємо щиро. Крім цього, якщо укладете угоду сьогодні – приємний бонус! Дві тисячі гривень! «А за що?», — запитаєте ви. «Просто так!». А про те, що угоду пропонується укласти вже на сім років, а навіть не на п’ять як було до цього, і не на три, як того хоче переважна більшість пайовиків — анічичирк! Ані пари з вуст… з чого б це?...

Окремо хотілося б виділити виступ представника агрохолдингу з Києва. Акуратно, чисто, без особливих емоцій. «Наздоженемо і переженемо!» Щоправда вона була переконана, що виступає перед жителями іншої громади… та то дрібниці… тих людей же багато, а агрохолдинг один, куди ж запам’ятати назви всіх сіл де, по факту, селян зробили кріпаками.

Розумієте, я не проти агрохолдингів і ПСП. Я не проти того директора, який до села має таке ж відношення як я до космосу… Як можна керувати в селі з обласного центру – не розумію, але Бог з ним! Я проти того, що людей робили ідіотами і клоунами, розігруючи подібні спектаклі. Я проти того, щоб реальний дохід селян зменшувався вдвічі, а нам це підносили як перемогу. Я проти того, що пільгова ціна, наприклад, на кукурудзу для пайовиків складала 3900 грн/т, а в дрібного фермера в цьому ж селі непільгова становила 2500 грн. Я проти того, щоб власники висмоктували з селян і з їх землі останнє і їх же звинувачували в начебто непатріотизмі до рідного колгоспу.

А ви, панове, патріоти цього колгоспу? Хіба міг би уродженець цього села на чолі такого підприємства допустити таке хазяйнування? Як не соромно тільки приїздити і дивитись людям у вічі. Я розумію, що холдингам не потрібне село, не потрібна школа і лікарня. Я розумію, що для того щоб обробляти їхній земельний банк необхідно 10-12 кріпких сімей, а не 500 які зараз живуть в цьому селі. Я розумію, що керівники подібних підприємств далекі від проблем, наприклад, закупівлі дров. В 2012 році за орендну плату за пай можна було купити 4 машини дров, то зараз тільки дві. А як ви думаєте наскільки змінився дохід агрохолдингу за ці роки? Чи можливо впала врожайність? А може впали ціни на зерно? Тона пшениці в 2012 році коштувала 800 грн, стала коштувати 3000 грн. Рахуйте самі. І збирати ПСП, за їх же словами в звіті про роботу підприємства, стало на 4 центнера з гектара більше, ніж в 2012. Чому в звіті не прозвучала цифра доходу ПСП? І лише в приватній бесіді представник агрохолдингу скромно зазначив, що в доларовому еквіваленті доходи навіть трошки впали… Значить їх дохід в гривнях збільшився в три!!! рази, а селянам вони піднімають плату за оренду в 1,5!!! рази. А де різниця? Я би слова не сказав, навіть погодився на зменшення плати за пай, якщо б той дохід йшов в інфраструктуру села. Так ні! Він йде на купівлю нового джипу чи машини для керівництва холдингу чи ПСП, а можливо на навчання їх діточок за кордоном. Я не знаю. Та я знаю точно, що проблему дороги можна перекласти на автодор, лікаря в селі – на райадміністрацію, а субсидій – на Гройсмана. Хто не хоче, шукає відмовки, а хто хоче – можливості. Так от я можу зробити такий висновок – хазяїн не хоче – і це насправді, нормально. Навіщо вони будуть вкладати гроші в інфраструктуру, якщо можна не вкладати. Я їх розумію. Я не розумію моїх односельців – як вони можуть це терпіти? Як можуть вихваляти ПСП, яке по суті розвалило тваринництво, та й рослинництво не у фантастичному стані. Вихвалятися тим, що в тебе більше 60% засіяно озимою, а інші площі соняшником і кукурудзою, це знаєте якось не те… І якщо селяни знову покірно укладуть договори оренди з ними ж на таких же грабіжницьких умовах як було і до цього, то так їм і потрібно. Ніхто ніколи не буде жаліти рабів. Німих безправних рабів, які з радістю віддають останнє, що в них є – землю, за безцінь. Так іспанці вимінювали в ацтеків золото і дорогоцінності за камінці і буси.

Не дамо зруйнувати наше село!!! Вимагаймо справедливої ціни за оренду земельного пая! Нас обікрали вже тричі: перший раз в 1991 році при розвалі Союзу, другий – при паюванні колгоспного майна, третій при передачі КСП у приватну власність. Хто з селян що-небудь отримав з цієї оборутки між спадкоємцями і нинішніми власниками? Ніхто. Зараз нас обкрадають вчетверте. Більше в нас красти нічого, та й скоро буде ні в кого. Я закликаю людей: будьте достойні! Поважайте себе. Думайте. Радьтесь із людьми. Не бійтеся говорити і вимагати. Ви справжні власники. Вам вирішувати. Це ваше село – вам в ньому жити. Не наступайте на одні й ті ж граблі.

Вірю! Бо знаю, ми можемо!