Передовсім треба визначитися з формулюваннями. Я коротко викладу своє розуміння деяких тез і визначень, які використовуватиму в цій статті.

Отже, я вважаю, що «агробізнес» і «сільське господарство» — це два абсолютно різні види людської діяльності. Агробізнес — це усвідомлена діяльність з метою отримання прибутку через створення суспільно корисних благ, в основі якої лежать правильні технологічні підходи (причому мова йде не тільки про технології виробництва, але і про технології управління, обліку, маркетингу та інше). Таким чином, агробізнес керується виключно здоровим глуздом і прагматизмом. Сільське господарство ж, на мою думку, — це діяльність, яку людина веде заради задоволення на своїй присадибній ділянці. Можна сказати, що це різновид хобі. Розмір ділянки значення не має і іноді може досягати сотень тисяч гектарів.


Розмір ділянки фермерського господарства значення не має і іноді може досягати сотень тисяч гектарів

Ключова відмінність першого від другого в тому, що агробізнес дозволяє отримати передбачувані результати! Навіть з урахуванням такого поки ще малокерованого фактора як погода.

Фермер — це людина безпосередньо зайнята агровиробництвом. Тобто буквально сама сидить за кермом трактора, комбайна... Може використовувати працю найманих робітників, але важливо те, що працює на землі сам. Власник або директор фермерського господарства, не кажучи вже про агропідприємство, не є фермером у строгому сенсі! Дуже часто термін «фермер» використовується в значенні: дрібний чи середній агровиробник, представник малого та середнього агробізнесу.

Агропідприємство — це підприємство (як правило, ТОВ), основною діяльністю якого є агробізнес. Воно має значну кількість землі в обробітку (зазвичай орендує паї населення).

Агрохолдинг — кілька агропідприємств (іноді багато), які перебувають у володінні однієї особи (декількох пов'язаних осіб) і об'єднаних загальною системою управління з метою підвищення ефективності операційної діяльності.

Нішеві культури (продукти) — це все небіржові культури. Споживаються не масовим споживачем, тому мають обмежений попит, але низьку цінову еластичність попиту. Інакше кажучи, ціна на нішеві продукти може значно перевищувати ціну на, так би мовити, звичайні і часто визначається нематеріальними якісними характеристиками, такими як: смак, букет, «корисність», «здоровість» і т.д. У наших умовах до нішевих культур можна віднести як ягоди, горіхи або мускусний гарбуз, льон, шафран, так і екзотичні злаки (спельта, жито, кіноа), спаржу, овочі або органічні продукти. Безумовно, до них відносяться такі продукти з високою питомою часткою нематеріальної (інтелектуальної) складової в доданій вартості і ціні реалізації як сир, вино (взагалі алкогольні напої), м'ясні спеціалітети. Важливою особливістю нішевих культур є і те, що вони, як правило, досить трудомісткі і ресурсовитратні у вирощуванні (виробництві) і їхнє виробництво дуже складно або неможливо масштабувати. 

До нішевих продуктів можна віднести і сир

Тепер давайте поміркуємо про те, яка модель розвитку агросектору найбільш перспективна для нашої країни. Говорячи про основні моделі агробізнесу, що існують у  світі, фахівці часто наводять як приклад дві основні: так звану «аргентинську», в якій великі агропідприємства обробляють великі масиви земель і забезпечують досить значний обсяг виробництва агропродукції масового попиту і споживання, і так звану «французьку», або «європейську» модель, в якій головним виробником агропродукції є фермер зі своєю сім'єю, а основною продукцією — сир, масло, оливки та ін. Причому говорять про ці моделі як про дві альтернативні і ті, що взаємовиключають одна одну! Або-або. Або агрохолдинги, або фермери. Досить поширеним останнім часом стала думка, що агрохолдинги шкідливі і по-хижацькому експлуатують природні ресурси, попутно знищують село, а фермери — благо, і тільки відсутність належної турботи і підтримки з боку держави (як в ЄС!) не дає їм стати успішним і найбільш представленим класом агровиробників.

В Європі головним виробником агропродукції є фермер зі своєю сім'єю

Щоб зрозуміти роль агрохолдингів в сучасній українській економіці, пропоную озирнутися на 25 років назад і згадати, що вони прийшли на зміну радянському колгоспу! Саме становлення і розвиток агрохолдингів забезпечило доступ до фінансування, і, таким чином, до сучасних технологій. Саме воно дозволило за короткий термін сформувати досить потужний сектор економіки і по ряду напрямків забезпечило без перебільшення проривний розвиток! Не буде також перебільшенням сказати, що чинним статусом могутнього агроекспортера і досить помітним становищем в глобальній економіці України зобов'язана саме агрохолдингам! До речі, з Аргентиною стан справ точно такий же. Із країни — імпортера продовольства вона за відносно короткий термін перетворилася на одного з найбільших його експортерів. Крім виробництва традиційних високомаржинальних культур рослинництва, агрохолдинги розвивали стратегії вертикальної інтеграції, розвивали переробку, виробництво продуктів харчування, створювали потужності зі зберігання і перевалки. Це, у тому числі, і десятки тисяч робочих місць. Так, напевно, можна говорити про те, що ефективність агровиробництва в Україні не така висока, як в ЄС або в США з точки зору виручки з одного гектара ріллі. Але вона безумовно в десятки і сотні разів вище, ніж була в Радянському Союзі.

Але от коли мова йде про виробництво нішевих продуктів, то очевидно, що це не про агрохолдинги. Чому? А все той же ефект масштабу! Агрохолдинги оперують величезними обсягами землі в обробці в умовах украй нетривалого вікна можливостей, визначеного природою (погодою!). Простіше кажучи, оптимальні терміни проведення основних робіт обмежені декількома тижнями в кращому випадку. Тому агрохолдинги застосовують широкозахватну техніку, системи автоматизованого управління і контролю логістики, впроваджують цілодобовий режим роботи в розпал посівної або збирання врожаю. Така особливість їх виробничого циклу і відповідної йому бізнес-моделі. 

Агрохолдинги рідко виробляють нішеві культури

Фермер здатний зробити те, що неможливо жодному навіть вертикально інтегрованому агрохолдингу. Особисто підв'язати кожен кущик, обрізати кожне дерево, подивитися кожну тварину. Фермер може максимально розкрити і реалізувати потенціал земельної ділянки, рослини, тварини. Саме фермер і тільки фермер може створювати гастрономічні шедеври виноробства або сироваріння. Який це матиме попит, а отже, наскільки може бути економічно ефективним і успішним бізнесом? А ви подивіться на тренд поширення так званої моделі споживання середнього класу! Така модель споживання зростає величезними темпами в Китаї, Індії та інших країнах, що розвиваються. Це означає, що зростає кількість людей, охочих не просто втамувати голод, а тих, хто бажає їсти якісну, в їхньому розумінні, смачну, здорову їжу. До речі, така ж тенденція спостерігається і в Україні. Внутрішнє споживання зростає і, відповідно, зростає попит на продукти харчування з додатковою споживчою цінністю — органічні продукти, біопродукти, фермерські продукти, суперфуди, фітнеспродукти...


Щороку зростає попит на органічні продукти фермерського виробництва

Часто можна чути, що агрохолдинги забезпечують експорт агропродукції і, відповідно, приплив валютної виручки в країну і, як наслідок, позитивний торговельний баланс. Фермери ж не зможуть забезпечити такі ж експортні валютні надходження. Це, безумовно, відповідає дійсності, але не варто забувати, що експорт агропродукції (більшості масових біржових культур і продуктів) супроводжується дуже великим валютним імпортом добрив, ЗЗР, ПММ, техніки та ін.

Щодо експортного потенціалу і можливостей МСБ (малого та середнього бізнесу), то я хочу привести лише один приклад — експорт шотландського віскі. Його обсяг у грошовому вираженні можна порівняти з обсягом українського аграрного експорту (приблизно $6 і 15 млрд відповідно). А будь-яка віскыкурня — це найтиповіший МСБ.

Та й в Україні вже багато вражаючих прикладів дуже успішної експортної активності фермерів і їх експансії на ринки ЄС і США. І саме з нішевими продуктами — органічними соками, злаками, суперфудами, овочами, органічними маслами, ягодами. Список, сподіваюся, буде розширюватися. Так, звичайно, експорт вимагає від українського фермера і додаткових інвестицій, і іноді значних, маркетингових зусиль, і проходження досить відповідальної процедури сертифікації, але, по-перше, складно не є неможливо, і багато хто вже пройшов цей шлях, а по-друге, я впевнений, що це безальтернативна необхідність. І справа навіть не в валютній виручці як основі фінансового благополуччя і стабільності фермерського господарства. Справа в тому, що експортна готовність передбачає відповідність суворим стандартам безпеки і якості продуктів харчування! Інакше кажучи, експорт — це вищий етап розвитку агропідприємства. Наслідком для внутрішнього ринку також є підвищення якості продуктів харчування і посилення конкуренції виробників. Від чого, в кінцевому підсумку, виграє споживач, тобто ми всі. Адже жоден фермер не вироблятиме окремо продукцію високої якості на експорт і менш якісну для, так би мовити, внутрішнього споживання! 

В Україні багато прикладів успішної експортної активності фермерів з нішевими продуктами — органічними соками, злаками, суперфудами, овочами, органічними маслами, ягодами

Окремо варто торкнутися питання розвитку сільських територій. Я думаю, що питання розвитку агробізнесу та питання розвитку сільських територій — це два різні питання! Ризикну стверджувати, дуже мало пов'язаних між собою. По-перше, урбанізація — це глобальний тренд. Хочемо ми того чи не хочемо, але все більше людей вважають за краще жити в містах. І не тільки тому, що життя в містах комфортніше. Ми дійсно спостерігаємо прихід нового технологічного укладу та відповідні йому зміни способу життя і переваг людей. По-друге, на мою думку, у бізнесу немає іншої соціальної відповідальності, крім як генерувати справжню цінність і корисність! І через неї, відповідно, прибуток. Це передбачає і дбайливе ставлення до навколишнього середовища, і розвиток людського потенціалу співробітників, і турботу про репутацію, і меценатство. Але жодним чином не повинно виражатися в додатковому «добровільному» оподаткуванні у вигляді так званого «соціального навантаження» на гектар орендованих земель або участі в інфраструктурних проектах місцевої влади.

Ну і останнє. Численним захисникам українського села як основи самобутності народу і бази економічного процвітання країни варто було б поїхати і рік пожити в реальному селі! Без електрики, доріг, медичної допомоги. Я глибоко переконаний, що це радянське село, ганебний пережиток колгоспного ладу, зовсім не пристосоване для проживання людей, має канути в небуття. Йому на зміну повинні прийти комфортні компактні поселення людей, що віддають перевагу саме такому стилю життя (ближче до природи, більш екологічний) та зайнятих працею в різних сферах економіки, в тому числі і в агровиробництві. З високим рівнем переробки до кінцевих продуктів споживання на місці. І відповідним рівнем розвитку інфраструктури — дороги, школи, лікарні, магазини. Зрозуміло, що розвиток сільських територій — це завдання державного рівня, і воно не може бути вирішене без участі держави і за короткий час. Це аж ніяк не означає, що не варто про це думати зараз і робити зусилля, спрямовані на досягнення позитивних результатів і синергетичних ефектів. Зростання добробуту населення, економічний розвиток і процвітання як результат розвитку вітчизняного агросектора в цілому і фермерства зокрема — запорука успішного розвитку сільських територій.


Зростання добробуту населення — запорука успішного розвитку сільських територій

Тож яка ж модель виглядає кращою для України? Я вважаю, що ми маємо унікальну можливість об'єднати обидві. Існуючі агрохолдинги вступили в стадію здорової конкуренції. Вони вже змушені конкурувати за ресурси — у першу чергу, людські. Конкуренція за доступ до землі посилюється. На черзі, думаю, вода. У цій, уже багато в чому ринковій, конкуренції виживуть і переможуть найбільш пристосовані з точки зору ефективності компанії. Решта припинять своє існування. Їх місце займуть нові. Кращі. Більш ефективні.

Паралельно можливо і необхідно розвивати МСБ в агро. Це не тільки питання стимулювання підприємницької ініціативи, а й питання розвитку економіки. Тільки збільшення загальної кількості економічно активних одиниць забезпечить розвиток ринкових відносин за рахунок конкуренції, забезпечить оздоровлення, зростання і розвиток економіки.

Вадим Арістов

Один дуже поважний експерт якось сказав: «нішеві продукти — це доля або дуже бідних, або дуже багатих країн». Малося на увазі, що їх виробництво стимулює або відсутність доступу до технологій і фінансування (країни, що розвиваються), або потужна державна підтримка (загальна аграрна політика ЄС — САР, суть якої і є, за великим рахунком, субсидування фермерів, обходиться кожному жителю ЄС, включаючи дітей і людей похилого віку, приблизно €0,3 на день). В Україні, в силу неоднорідності ступеня розвиненості агрокомпаній і високого ступеня невизначеності структури виробництва, ми маємо унікальну, на мій погляд, можливість спробувати створити умови для розвитку обох моделей одночасно. З метою скористатися перевагами кожної з них, посилити конкуренцію і тим самим дати потужний поштовх економічному розвитку країни і такої його важливої складової як агробізнес. Багато різноманітних за формою власності, кількістю земель в обробітку, кількіст найманого персоналу, виробничою спеціалізацією, маркетинговою стратегією і іншого компаній — запорука формування того, що тепер прийнято називати антіслабкістю. Або, інакше кажучи, запорука постійного стійкого зростання і розвитку.

Вадим Арістов, експерт юридичної фірми ОМП

По материалам «ПроАгро»