Ціла чверть сторіччя пройшла з моменту, як 26 грудня 1991 року радянська імперія перестала існувати. Саме цього дня 25 років тому Рада Республік Верховної Ради СРСР прийняла декларацію про припинення існування держави СРСР у зв’язку зі створенням СНД.

Як відомо, в Радянському Союзі існувала потужна пропагандистська «машина», через яку до ЗМІ часто потрапляли неправдиві факти про небувалі досягнення радянської економіки та виробництва. Подавалася неправдива інформація і про сільське господарство, яке було однією з основних галузей економіки країни. Дані про розвиток АПК часто завищували на місцях, щоб показати «верхівці», що плани виконуються. Тому статистика була доволі вражаючою і, начебто, сільське господарство рухалося в правильному напрямку. Насправді ж картина була не такою вже й райдужною, і своїх промахів в радянській аграрній системі вистачало.

Команда Kurkul.com вирішила ознайомити своїх читачів з найвідомішими поразками сільського господарства СРСР та розібратися з тим, чому ж, як в анекдоті тих часів, корови не встигали за економікою, яка «йшла семимильними кроками до світлого майбутнього».

Колективізація та колгоспи

Фактично, колективізацію у перші десятиріччя радянської влади було розпочато з метою залучення всіх працівників сільської місцевості до роботи на державних підприємствах. Хоча офіційно влада підносила цей процес як кооперацію дрібних господарства у більші та продуктивніші структури, де «власником» виступав кожен з членів такого кооперативу, але все одно голова колгоспу та всі його працівники були підпорядковані державній машині та повинні були виконувати «плани», що приходили «згори».

Раніше, в останні десятиріччя царської влади, кожен селянин або мав змогу обробляти свою землю, або працювати наймитом у тогочасних латифундистів та куркулів. Сільське господарство в передвоєнний час переживало свій «золотий» період — імперія займала перші місця за експортом пшениці та яєць, друге місце за експортом олії, 4-те — кукурудзи. Далі була Перша світова війна, потім революція, громадянська війна та продрозкладка, що супроводжувала всі ці процеси аж до початку 20-х років.

Ці історичні події явно не стимулювали розвиток сільського господарства, а тиск з боку місцевої влади та відсутність повноцінних ринкових відносин в період військового комунізму призвели до значної деградації аграрного виробництва. Село почало потрохи відроджуватися підчас НЕПу, але радянському молодому АПК цього було недостатньо.

Колгоспи почали виникати ще у 1917 році, коли з’являлися перші артілі, ТСОЗи та комуни. Але починаючи з 1925-27 років залучення до колгоспів та радгоспів стало більш інтенсивним, а в кінці 1929 року — примусовим.

Під час цього процесу були знищені індивідуальні господарства, земля стала державною, а самостійні раніше жителі сіл — працівниками державних установ, тобто колгоспів. Для країни, де сільське населення на той час складало 85%, такий крок означав повний контроль держави над долями простих людей. Окрім того, до 1974 року колгоспники не мали паспортів і права переїжджати в іншу місцевість — вони були прив’язані до свого колгоспу. Штраф за переміщення до іншого населеного пункту становив 100 руб., а рецидив карався ув’язненням.

Отже, радянська влада просто-напросто повернулася до часів кріпосного права, але тепер замість пана селяни отримали колгосп. Оплати праці грошима до 1966 року в таких господарствах не було. У кінці року кожен член колгоспу отримував певну кількість продукції колгоспу в залежності від числа трудоднів, відпрацьованих за цей період.

Оскільки колгосп повинен був здати великий «план» державі, оплатити послуги МТС та ще й лишити собі насіннєвий фонд, частка селянина була незначною і могла в неврожайний рік складати 200 грамів зерна за трудодень. При цьому, навіть ударники праці могли заробити тільки 600-700 трудоднів за рік, не говорячи вже про простих селян. Якщо колгосп план перевиконував, наступного року він міг отримати ще вищий план, і у випадку неврожаю нестача компенсувалася за рахунок частки працівників.

Звичайно, через таку систему оплати праці, селяни були мало мотивованими і якість праці була досить невисокою. Тому з 1966 року було прийняте рішення про введення щомісячної оплати праці. Зарплата колгоспника в цей час становила 12,5 руб. Середня ж заробітна плата в СРСР в той рік складала 96,70 руб. З часом ситуація не стала кращою, а колгоспники багатшими. Через це в колгоспах частою практикою були крадіжки продукції та «зливання» ПММ самими ж працівниками.

Нестача сільгосптехніки та «принуділовки»

Не давала підвищити ефективність праці і постійна нестача сільгосптехніки. Навіть колгоспи-передовики могли чекати на необхідну одиницю техніки роками. Тому в полях для робіт широко використовувалися коні та людська сила. Наприклад, буряки завантажували до транспорту вручну, використовуючи вила-бормаки з закругленими кінцями. Прополка бур’янів на тих же буряках також проводилося за допомогою звичайної сапки — про гербіциди ніхто й не мріяв.

Для прикладу можна привести статистику за 1970 рік. У США на цей момент забезпеченість тракторами складала 216% до норми, а комбайнами — 183%. У СРСР ці показники по тракторах становили 64,9%, а комбайнів — 48,3%. Тобто необхідність збиральної техніки перевищувала кількість наявної вдвічі.

Через нестачу техніки, на допомогу колгоспникам відправляли школярів, студентів та солдатів. Звичайно, ці робітники були ще менш мотивованими працювати, тому їх «ефективна» праця подекуди більше заважала нормальній роботі селян і сприяла зриву строків польових робіт.

У підсумку робота колгоспів була малоефективною, процвітали крадіжки майна та завищення реальних показників головами підприємств, селяни були немотивованими і отримували незначні гроші за свою роботу.

До плюсів такої системи можна було записати лише те, що проблем з роботою в селах не було і в колгоспі знаходилася праця для кожного, а молоді спеціалісти згодом отримували житло. Але через те, що роботу могли отримувати всі, часто важливі посади займали некваліфіковані кадри.

Розкуркулення

Одним із процесів, які супроводжували утворення колгоспів, було розкуркулення.

У сільській місцевості дореволюційної Російській імперії, до якої входила значна територія нинішньої України, сформувався цілий клас заможних селян, яких в народі називали куркулями (або кулаками). Такий господар, зазвичай мав чималий земельний наділ, який складався з винайманої землі, і для його обробітку використовував найманих робітників — батраків.

Радянська влада вбачала в куркулях класових ворогів, «експлуататорів», які пригнічують «союзників» більшовиків — сільську бідноту. І якщо в перший час після жовтневої революції куркулі страждали лише від продрозкладки, віддаючи значну частину ресурсів державі, а під час НЕПу взагалі було введено «курс на куркуля», який заохочував індивідуальні господарства, то з початком колективізації цю верству населення вирішили знищити, забравши їхнє майно в колгоспи.

У 1929 році навіть прийняли ознаки куркульського господарства:

• Систематично застосовується наймана праця;
• Наявність млина, олійниці, крупорушки, просушування, застосування механічного двигуна;
• Здача в найм складних сільськогосподарських машин з механічними двигунами;здача в найм приміщень;
• Заняття торгівлею, лихварством, посередництвом, наявність нетрудових доходів.

Усі куркулі були розділені на три категорії, згідно з якими визначався рівень «небезпечності» кожного господаря. На найбільш «небезпечних» заводили судові справи, рішення по яких виносили так звані виїзні трійки НКВС. Куркулів, що чинили найбільший опір (часто це було просте приховування зерна) звинувачували у тероризмі і в контрреволюційній діяльності, за чим слідували розстріли та висилання в концтабори. Сім’ї ж куркулів відправлялися в малозаселені місцевості — до Сибіру, Уралу, на крайню Північ та в Казахстан.

Остаточна відмова від політики розкуркулення фіксується Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 серпня 1954 року, але вже в кінці 30-х років розкуркулювати було нікого. Згідно з довідкою Відділу по спецпереселенцям ГУЛАГу ОГПУ, з 1930 по 1940 роки до спецпоселень було вивезено майже 2,3 млн осіб, але ці цифри скоріше за все є заниженими. Усього в ці роки було розкуркулено 4 млн осіб.

Людям, які були визнані куркулями, не дозволялося вступати в колгоспи, вони були позбавлені багатьох громадянських прав. Пом’якшення політики щодо куркулів відбулося лише в післявоєнний період. У 1947 році почалася їх часткова реабілітація і колишнім заможними селянам та членам їх сімей дозволили повернутися до рідних земель.А реабілітація людей, звинувачених у куркульстві, відбулася лише в 1991 році.

Підсумком розкуркулення та примусової колективізації для сільського господарства став злам господарського устрою в селі. За 1929-1932 поголів'я великої рогатої худоби і коней скоротилося на третину, а свиней і овець — більше ніж удвічі. Ці події у сукупності з Голодомором 1932-33 років зменшили кількість сільського населення майже на третину. І не дивлячись на те, що державна заготівля зерна в 1934 році у порівнянні з 1928 виросла в два рази, СРСР до початку Другої світової війни підійшов зі слабкими продовольчими запасами.

У чомусь влада досягла бажаної мети і, наприклад, вдалося подолати залежність від імпорту бавовни та деяких інших сільгоспкультур. Але чи було воно того варте?

Лисенко та його експерименти

У післявоєнний період репресії та боротьба з «ворогами народу» у сільській місцевості продовжувалися, але вже не мали таких масштабів як у період колективізації. Більшої шкоди радянському АПК в цей час наносили різноманітні «ефективні менеджери» та «академіки від сохи» — низькокваліфіковані кадри, які досить часто мали лише початкову освіту та майже не розумілися на роботі відомств та підприємств, якими їх поставили керувати за фронтові чи революційні заслуги.

І якщо такий «спеціаліст» керував колгоспом, то це було півбіди, але якщо він був цілим академіком та головою Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ), то це вже була проблема в масштабах держави.

Такою проблемою на довгі роки став уродженець Полтавщини Трохим Лисенко, який здобув славу у 1927 році під час роботи на дослідній станції в Азербайджані, зумівши виростити і зібрати врожай гороху взимку. Причиною такого успіху була надзвичайно тепла погода, але про успіхи майбутнього академіка написала газета «Правда», а сам Лисенко розпочав розробку теорії, згідно з якою умови життя організмів впливають на їх якості та змінюють генотип. Причому генетичну інформацію несе в собі не ген (їх існування Лисенко та його послідовники заперечували), а будь-яка частина організму. Тобто, фактично, Лисенко пропонував «перевиховувати» рослини та обіцяв виводити такими методами новий сорт протягом 2-3 років. За його теорією, організм, який потрапляв у певні умови, змінював свій генотип виходячи з цих самих умов, а його спадкоємці отримували всі набуті ним властивості.

Сільське господарство раннього СРСР, як згадувалося раніше, зазнало значних втрат, і влада прагнула якомога швидше його відновити. Теорії Лисенко (а він їх почав «штампувати» купами) могли це гарантувати. Тому молодий та перспективний вчений доволі швидко просувався кар’єрними сходинками і вже у 1934 р. став членом АН УРСР, а в 1938 — президентом ВАСГНІЛ. Тим більше що теорія Лисенко протистояла «буржуазній» морганівській теорії, яка була популярною на той час у західних країнах. Свої праці майбутній академик назвав «Мічуринською агробіологією», хоча до надбання відомого селекціонера вона не мала жодного відношення.

До сільськогосподарських досягнень Лисенка можна записати відому теорію яровизації, згідно з якою, насіннєвий матеріал перед посівом потрібно пророщувати при низьких позитивних температурах, через що сходи повинні були з’являтися на 4-5 днів раніше і бути стійкими до вимерзання. Але застосування методу протягом п’яти років не дало результатів і від яровизації відмовилися.

Ще одним «досягненням» Трохима Лисенка став метод карбування рослин, який передбачав обрізання верхівки рослин у певний період росту тим самим прискорюючи перехід до плодоношення. Ефективність цього методу також не була доведена, але його досі використовують у Середній Азії для підвищення врожайності бавовника.

Також Лисенко запропонував теорії літньої посадки картоплі (пропонувалося висаджувати картоплю наприкінці літа, щоб запобігти гнилі, але картопля все одно псувалася та хворіла на специфічні хвороби), виведення сортів зернових прискореними методами (застосовувався відбір у першому поколінні гібридних рослин, що призводило до виникнення слабких сортів з великою кількістю дефектів), посіву по стерні (призводило до швидкого засмічення полів бур’янами через відсутність осіннього та весняного обробітків грунту), посадку картоплі із застосуванням лише верхівок бульб, а також зовсім сюрреалістичної — породження одних видів іншими.

Попутно зі своєю псевдонауковою діяльністю, Лисенко прибирав з дороги противників і критиків, серед яких були такі значні персони як Микола Вавілов. Генетика, фактично, визнавалася антинаукою, а вчені-генетики — послідовниками прозахідних теорій, а отже — зрадниками. Вавілова та низку його колег було заарештовано, більшість з них загинули під час ув’язнення.

Через діяльність Лисенка радянська генетика відстала у розвитку від західної на кілька десятиріч, пропустивши так званий «золотий час генетики». З-під сільського господарства було висмикнуто наукову основу та зруйновано мережу селекційних станцій і систему сортовипробування, що були створені Миколою Вавіловим. Введенням збиткових заходів сільському господарству СРСР було завдано прямої матеріальної шкоди на мільярди рублів.

Доженемо та переженемо!

З приходом до влади Микити Хрущова сільське господарство СРСР також не могло спокійно дихати, адже реформи проводилися регулярно і масштабно. У 1957 році радянському АПК було поставлено задачу за три роки наздогнати та перегнати США у виробництві м'яса, молока і масла на душу населення.

Керівництво на місцях, з метою вислужитися перед верхівкою, стрімголов кинулося виконувати поставлені задачі. Найбільшого успіху в цьому досягла Рязанська область.

У 1959 році перший секретар Рязанського обкому КПРС Олексій Ларіонов виступив з дуже амбітною заявою: за один рік потроїти державну заготівлю м’яса в регіоні. У грудні того ж року чиновник отримав звання Героя соціалістичної праці, а отже повинен був відпрацьовувати надану йому високу довіру. Для цього під ніж, окрім усього м’ясного стада, в області також пішли телята, частина молочного стада та биків-запліднювачів. Також у колгоспників було «тимчасово орендовано» всю худобу, яку вони виростили у власних господарствах. Коли і цього виявилося замало, було організовано закупівлю худоби у сусідніх областях. На це пішли кошти, що призначалися на будівництво шкіл та садків, закупівлю нової техніки і т.д.

У підсумку, область здала державі 150 тис. т м’яса, що було у три рази більше минулорічних показників. Наступного ж року Ларіонов пообіцяв здати вже 180 тис. т. Але у 1960 році вдалося здати лише 30 тис. т, адже поголів’я ВРХ в області скоротилося на 65%. Обдурені ж колгоспники відмовлялися обробляти колгоспну землю. Приховати факти обману було вже не можливо, тому в вересні 1960 року Ларіонов покінчив життя самогубством.

Піднята цілина

Ще одним промахом радянської влади під час правління Микити Хрущова стало освоєння цілини — неорних земель Казахстану, Уралу, Сибіру та Далекого Сходу в період з 1955 по 1965 роки.

У той час, як західні країни намагалися наростити сільськогосподарське виробництво шляхом освоєння нових технологій, створення добрив та ЗЗР, в СРСР вирішили просто збільшити земельний фонд.

Ідея була, здається, непоганою, але не все сталося, як гадалося. Починали створення радгоспів на цілині без створення попередньої інфраструктури. Працівники фактично приїжджали в чисте поле і створювали всю інфраструктуру з нуля, тому робота була важкою, а умов для нормального існування — небагато.

Новостворені поля не були оточені лісосмугою, що призводило до видування вітром верхнього родючого шару грунту. Подейкують, що в ті часи хмари пилу долітали навіть до європейської частини СРСР.

Окрім цього, на освоєння цілини була відправлена значна кількість техніки та людських ресурсів з традиційних районів ведення сільського господарства, що явно не сприяло розвитку АПК в них.

У 1954-61 роках на освоєння цілини витрачалося 20% бюджету сільського господарства. У перші роки реалізації проекту на нових землях дійсно вдавалося збирати непогані врожаї. Але згодом ерозія, природні фактори та непристосованість сортів зернових до місцевого клімату призводили до поступового зниження показників урожайності.

Цариця полів

Мабуть найвідоміше аграрне «досягнення» Микити Хрущова — кукурудзяна кампанія. Після візиту до США, де кукурудза займала значну частину сівозміни і давала високі врожаї, у 1954 році за ініціативою Першого секретаря ЦК КПРС у сільському господарстві СРСР почалися експерименти зі збільшення площ під цією культурою. При чому, значну частину теплолюбивої кукурудзу сіяли в зоні північного землеробства.

За рахунок розширення площ кукурудзи (збільшували, до речі, за рахунок пшениці) планувалося прискорити темпи зростання поголів’я ВРХ. Але якщо в 1955-1959 роках середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва становили 7,6%, то в 1959-1962 роках вони впали до щорічних 1,7%. Звичайно ж, освоєння цілини також наклало відбиток на ці показники, але невдала кукурудзяна кампанія була останнім ударом.

На початок 60-х років чверть орних земель було засіяно кукурудзою, а в країні почалася хлібна криза. У 1962 році була прийнята постанова, згідно з якою в одні руки відпускалося не більше 2,5 кг хліба. У 1963 р. через тотальний неврожай та негоди на цілині, зерна для помолу перестало вистачати, і хліб майже зник з полиць магазинів.

Катастрофу потрібно було якось ліквідовувати і СРСР, який до того часу почав займати лідируючі позиції з експорту деяких зернових культур, почав закуповувати зерно з закордону. Вінстон Черчилль на рахунок цього казав, що помре не від старості, а від сміху над тим, що відбувається з аграрною наддержавою.

У 1963 році вирощування кукурудзи переорієнтували з зерна на силос, а до кінця 60-х кукурудзяна кампанія зійшла нанівець.

Висновки

Діяльність «ефективних менеджерів» призводила до справжніх катастроф у сільському господарстві, серед яких і не лише неврожаї, а й голод. На впровадження антинаукових методів та сумнівних проектів витрачалися значні кошти, які при правильному спрямуванні могли б зробити сільське господарство СРСР більш ефективним. Не ефективною була і праця селян, які не були мотивованими і залишалися однією з найбідніших верств населення.

Не дивлячись на це, на початку 80-х років СРСР займав перше місце за виробництвом пшениці, ячменю, жита, цукрового буряку, соняшнику, картоплі, бавовни та молока. Але методи виробництва та технології все одно залишалися застарілими, а нестача сільгосптехніки — відчутною.

Андрій Губін, Kurkul.com