За годину їзди від лінії розмежування — Станиці Луганської, у селі Новодеркул Біловодського району, функціонує найстаріший конезавод України. 

Дорога до нього — просторі пропечені сонцем степи та поодинокі села — густота населення у цьому краї дуже мала. Трасою від одного населеного пункту до іншого — здається, хвилин 40 їзди. 

Кінний завод тут побудували у далекому 1767 році за наказом Катерини ІІ. Тоді коней звідси постачали армії. А навколишні степи — ідеальне місце, давня батьківщина українського конярства. 

На вході до Деркульського кінного заводу №63 — довга стелла фотографій різних років, вже на території — пам’ятки архітектури 18-19 століть: дві стайні — одна старіша та одна 1971 року, господарські споруди, унікальний японський манеж для тренування коней та історичний музей.

Сьогодні деркульський конезавод має 140 голів чистокровної верхової породи та української верхової породи. На них — 50 працівників заводу, враховуючи бухгалтерів, сторожів, конярів тощо.

«Наша задача зберегти генофонд цих порід, ми підтримуємо племенний статус і розвиток конярства в Україні. Наших коней використовують для спорту: гладких скачок, конкуру та виїздки. Ми співпрацюємо з українськими кінними комплексами, наприклад, київським «Магнатом». Поставляємо українську верхову породу, молодняк для тренування», — говорить керівник кінного заводу Сергій Гладков.  

На Деркульському кінному заводі Сергій працює майже 50 років. Починав водієм, згодом інженером, потім заступником директора і врешті керівником. Говорить, пройшов увесь шлях кар’єрних сходинок. 

Читати також: Корм для коней: раціони та норми годівлі

За цей час, за словами чоловіка, змін у роботі заводу було багато. І зараз — не найкращий час підприємства. Бюджетних грошей не виділяють, живе завод за рахунок власних земель і продаж.

«За кожним конем потрібен особливий догляд. Щодня конярі годують їх, вичісують, прибирають у денниках. Усе виконується вручну. Можливо, десь цей процес уже механізували, але ми все робимо самостійно. Кожного погладити, почесати. Рук не вистачає, люди виїхали в Польщу, Німеччину. Молодь шукає, де більший заробіток. Дефіцит кадрів, престиж професії занепадає». 

Коні висовують теплі гладкі носи з денників, обнюхують людей, здається, звичні до уваги та наче навмисно позують об’єктивам. 

«У коней, як і в людей — пологовий, дім, дитячий садок, школа. Народжується лоша, воно якийсь час перебуває з мамою, потім ми його відділяємо в окрему стайню. Згодом — неначе в дитячий садок — забираємо на навчання. Спочатку тренуємо самостійно на місці. Для чистокровних коней тренування починаються в рік, а напівкровні навчаються лише з трьох років. А так вони всі працюють в табуні. Уже дорослими тварин передають далі», — говорить Сергій. 

Гренада, Ласа, Кольва — імена прописані просто крейдою на дерев’яних дверях стійла.

Частина коней на вулиці — неспішно прогулюються вздовж залізної огорожі, жують сіно, тягнуться мордами до людських рук. 

Попереду — одна з уцілівших унікальних споруд кінного заводу — тренувальний манеж. Побудований у 1897 році, його ще називають “японським”. Він повністю дерев’яний, коли дивишся із середини — відчуття, що стоїш під величезною парасолькою. Дах великої будівлі спирається на один єдиний стовп. Піщана підлога рівномірно розподілена по всьому периметру кінськими копитами. Цей манеж і досі використовують за призначенням — в ньому тренують та навчають молодняк.

За всю історію деркульські коневоди виростили та натренували немало чемпіонів. 

Колись жеребець Задорний виступав у США, взяв призове місце у Вашингтоні. Кінь Гаммурабі — легенда деркульських стаєнь. На початку 1900 років він першим з Російської імперії виступав у Британії. 

Зараз же їх кубки та медалі красуються в музеї при заводі. Для туристів тут — фотографії коней-чемпіонів, макет Деркульського кінного заводу в формі монограмми “Е ІІ” (в честь засновниці Катерини ІІ) та портрети його керівників і працівників.

У одній невеликій кімнаті поміщається 253 роки історії деркульського конярства.

© Олександра Токар, Kurkul.com, 2020 p.