Баранина — це м’ясо, яке споживають всі народи незалежно від релігійних чи національних обмежень. Тобто для України, вівчарство могло б стати панацеєю відродження тваринництва. Але є кілька «але». Перше з них — це повномасштабна війна, а за нею проблеми з експортом, страх перед інвестиціями та відсутність держпідтримки. Попри це, вівчарство в Україні не зникло, а навпаки розвивається. Саме про це в інтерв’ю Kurkul.com розповів Голова ГО «Асоціації вівчарів», найвідоміший вівчар України Василь Стефурак.
Василь Стефурак: На промисловому рівні, важко сказати. Оскільки, якщо глянути на офіційну статистику, кількість тварин в домогосподарствах в рази перевищує кількість овець на підприємствах. Хоча мені важко уявити, як здійснюється підрахунок, якщо приватники дані не подають.
Загальну картину легко прослідкувати й без статистики. Просто дайте відповідь на питання: «Проїжджаючи містами та селами, як часто ви бачите овець чи кіз?» Наприклад, у нашому регіоні (ред. пан Василь мешкає на Івано-Франківщині) вівчарство традиційне заняття. Але діти з села ходять до мене, як у кінотеатр, щоб подивитись на маленьких кіз. Це стало чимось екзотикою, ось вам і статистика.
Читайте також: Що спільного в молоці та симфонії Моцарта: історія ферми з Вінниччини
Василь Стефурак: Така проблема не тільки в Україні, а й у всьому світі. Люди відмовляються вирощувати тварин. У селі чи невеликому європейському містечку є одна-дві ферми, які забезпечують молоком, м’ясом і покривають внутрішній попит. Всі не можуть цим займатися, та це і не потрібно. Тому фактично у нас відбуваються загальносвітові процеси. Коли від кустарного виробництва, ми переходимо на промислове з високоефективними технологіями. Останнє домогосподарства забезпечити не зможуть.
Василь Стефурак: Я роками наголошую на тому, що наших людей потрібно навчити цивілізовано вести вівчарство. Найголовніше — переходити на високоефективні породи. Наприклад, Закарпатська чи Радянський меринос — це ті породи, які віджили себе і утримувати їх це марна трата грошей. Оскільки ні вовни, ні м’яса вони не дають стільки, як мали б. Тому я зараз думаю, які запропонувати заходи в межах Асоціації вівчарів, щоб реанімувати породи та наповнити сенсом.
Також мусимо створювати нові породи. Зокрема, ми працюємо над новими українськими, які б відповідали світовим вимогам за якостю м'яса, шерсті молока та були пристосовані до українських умов утримання. До речі, ми вивели 2 нових види овець і плануємо презентувати їх українцям. Якщо ми не візьмемось за це, то ніколи не відродимо вівчарство.
Василь Стефурак: На папері племрозплідники є. Але на ділі — немає, де в Україні брати чисті породи. Є звичайно окремі фермери та господарства, які купили за кордоном і мають високоефективні сорти. Але нам потрібно явище, а не винятки.
Винні в цьому не вівчарі, а законотворці, влада і наука. До останньої сфери маю особливі претензії. Роботу вищих аграрних наукових інституцій видно тільки на папері. Жодних досягнень, натомість тільки витрати та запозичені ще в радянські часи лозунги «наша наука найкраща». А в результаті ні порід, ні кормів та навіть ветеринара важко знайти.
Василь Стефурак: Я переконаний, що порятунок тваринництва в дрібному та середньому фермерстві. А за роки незалежності наші можновладці робили все, щоб розвивались тільки великі агрохолдинги та процвітала олігархія. Зараз в країні війна, і хто продовжує працювати та рятувати економіку — дрібні та середні підприємці, фермери. Натомість деякі наші мільярдери «сформували батальйон» в Монако.
За 31 рік незалежності в нашій державі нема такої професії як вівчар. Вона не внесена в державний реєстр. То що робилось весь цей час?
Василь Стефурак: Після мого виступу на засіданні аграрного комітету, голова комітету Микола Сольський ініціював створення робочої групи в якій працювали Тарас Висоцький, Іван Чайківський, а також я. Саме там ми напрацювали механізми підтримки вівчарства. Ми тоді два тижні працювали над питанням дотацій. Коли розробили механізм, я відповідав за зворотний зв'язок комітету з фермерами. Нашу розробку прийняли на державному рівні і ми добились адресних дотацій — до 50 млн на одну структуру.
Основна ціль полягала в тому, щоб цією програмою змогли скористатися дрібні і середні фермери, а не тільки олігархи, як це було при попередній владі. Тобто, реальні вівчарі, від дрібних до великих, змогли отримати премію від держави. У нас з Франківська один хлопець подався, хоч мав тільки 12 овець, і отримав допомогу. Як наслідок за 2 роки роботи програми галузь перезагрузилась.
Василь Стефурак: Зараз підтримки немає ніякої. Хоча я продовжую наполягати на своєму і в Асоціації переконую колег, щоб не продавали зараз тварин. По-перше, таким чином фермер має роботу і на чорний день шматок м’яса. А по-друге, нам треба буде ділитися поголів’ям з усією Україною, бо є господарства, які сильно постраждали.
Василь Стефурак: Вівчарство, як і загалом тваринництво, далеко не в шоколаді. І війна — це не панацея. Ця галузь в нашій країні успішно руйнувалася і йшла в нікуди. Війна навпаки дає шанс Україні навести порядок та розвивати цей агрогапрям.
Просто скажу вам шокуючий, але правдивий факт, що після 24 лютого внутрішні продажі баранини в Україні на 100% зросли. Поясню: у нас зараз частково працює експорт, та частково працює імпорт. Особливо, якщо ми говоримо про заокеанські країни. Якщо раніше в наших магазинах продавалась переважно новозеландська баранина, то зараз її не завозять і люди купують українську.
Василь Стефурак: Однозначно. Ті хто зміг утриматись — нарощують поголів’я. Ну не рахуючи ті господарства, які постраждали через війну або знаходяться в «гарячих» зонах. Всі усвідомлюють доцільність вирощування худоби. Люди почали рухатись, дізнаватись інформацію, як заробляти.
Наприклад, до мене звернувся міський голова м. Косова Юрій Плосконос і попросив допомогти втілити проєкт розвитку вівчарства в його громаді. У районі багато високогірних, віддалених сіл, то чому б там не відродити вівчарство. Наразі ми вже виграли допомогу в написанні гранту, а далі шукатимемо гроші під ідею. І такі проєкти було б добре втілити в усіх громадах, особливо гірських регіонів. По-перше, вівчарство — це традиційне заняття тут, по-друге, це додаткова атракція для туристів, а по-третє, це робота для людей. Ми маємо зараз працювати за себе і хлопців, які за нас воюють.
Василь Стефурак: Позитивну тенденцію демонструє Одещина. Там вівчарство — це дуже давня тема. Хороший приріст показує Хмельниччина. Знаю одне господарство в Шепетівському р-ні, де починали з 80 овець, а станом на сьогодні мають понад 20 тис. голів. Були хороші спроби відродження на Луганщині й Донеччині, Херсонщині. Буквально торік я їздив на таку ферму в м. Курахове. На жаль, їх буквально в перші дні захопили окупанти й отару звідти вивезти не змогли.
Читайте також: Економія на кормах: заготовляємо силос та відмовляємось від сіна
Зі мною про евакуацію навіть консультувався голова Волноваської РДА, але люди не встигли це зробити та зараз більшість господарств знищено. Евакуюватись вдалось одиницям, решта просто повипускали отари. Трапляються в інтернеті відео від військових, де так званою сірою зоною бігають вівці.
Тобто хто встиг — того ми прийняли на приватному рівні. Але погано, що нема державної підтримки цих людей.
Василь Стефурак: Так, це фермер Володимир Альохін. Він вирощував гісарську породу овець. Його прийняв наш товариш Василь Мельник з Волині. Він тримає цю ж породу овець.
Кілька тижнів тому, на Франківщину з Харківщини допомогли перевезти 30 голів овець. Хоча до того в фермера було їх понад 300. Прийняв цю отару в Галицькому районі активіст Асоціації вівчарів Тарас Масляк. Зараз до нього також релокують ВРХ, минулого тиждня завезли кіз — людина допомагає чим може, хоча в самого вільних площ на фермі не має. В межах Асоціації ми намагаємось по максимуму комунікувати і допомагати один одному. І звичайно, що таким людям, як Тарас Масляк хотілося б допомогти. Але тут має підключатись держава. Я розумію рослинництво, землю не перевезеш, але з тваринниками можна було б попрацювати...
Василь Стефурак: Тут є 2 основні моменти. Перший, полягає в тому, що якщо ракета падає на ферму ВРХ, то з травмами корова може жити ще кілька днів. У аналогічній ситуації з вівцями — вони одразу помирають. Тому такі господарства слід релокувати першочергово. А друге — це те, що господарства МРХ легше евакуйовувати: вівці хоча б можна гнати.
Насправді коли тільки війна розпочалась, я звертався до губернаторки Івано-Франківської області, щоб виділила приміщення для релокації господарств МРХ. Пропонував створити хоча б якісь нормальні умови, оскільки на носі зима. На жаль, мене не почули.
Василь Стефурак: Тваринництвом, зокрема вівчарством держава займатись не хоче. Департамент володіє інформацією, хто де тримає поголів’я, де ферми є і як їм можна допомогти. Я впевнений, що тих фермерів, хто готовий приймати є також вдосталь. Просто ми зі свого боку в Асоціації робимо що можемо, але тут повинна бути й сторона держави, щоб елементарно надати приміщення і землю для випасу.
Я весь час спілкують на комітеті з народними депутатами. Є дуже хороші хлопці — голова комітету Олександр Гайду, дуже прогресивний хлопець чи Іван Чайківський. Тобто є з ким говорити та вони доносять проблему. Але бачимо, яка зараз ситуація в інших галузях. Питання вівчарства на часі, але спершу, мабуть, слід розв'язувати невідкладні проблеми.
Тож, галузь вівчарства під час війни отримала новий поштовх для розвитку за рахунок скорочення імпорту. Останній почав заміняти вітчизняний продукт. Маємо велику надію, що держава сприятиме розвитку цієї галузі. Проте на цьому не закінчилась наша розмова з Василем Стефураком. Незабаром вийде друга частина інтерв’ю, де ми розкажемо про те, чи рентабельно утримувати овець під час війни та скільки можна заробити.
© Юлія Маковей, Kurkul.com, 2022 р.
Вибір редакції
Не пропусти останні новини!
Підписуйся на наші соціальні мережі та e-mail розсилку.