ТОВ «Агромарт», що на Харківщині, у 2022 році пережило одну з найтрагічніших сторінок своєї історії — окупацію. На щастя, найгірше вже позаду, але процес відновлення також не простий. Тому розповідаємо про те, як підприємство та громада Харківщини боролися за виживання, знаходили способи адаптуватися до екстремальних умов та з якими проблемами стикається після деокупації.

Перший рік війни прожили на кошти з гірчиці

ТОВ «Агромарт» було утворене на базі колишньої фірми у с. Мартове у 2003 р., але власники не є правонаступником. Директором господарства став Олександр Запорозький, який на початку обробляв близько 2800 га. Але у 2008 р. на господарство здійснили рейдерську атаку. Підприємство вдалося відстояти. Але тут були вимушені додати ще одного співзасновника.

«Один зі співзасновників таємно перереєстрував на себе господарство, прийшов і сказав: «Я директор». Судові справи щодо рейдерства тривають вже 11 років і кінця-краю не видно. Прокуратура визнала, що землі нашого «компаньйона» — це самозахоплення, тобто він користується незареєстрованою землею і не платить пайовикам. Але далі справа нікуди не рухається. Тому у 2013 р. Олександр Степанович заснував нове господарство, поговорив з пайовиками й назбирав собі заново 850 га», — розповідає Тетяна Зайцева, бухгалтерка ТОВ «Агромарт». 

Читайте також: Як фермерство гуртує і відбудовує село — історія Івана Кириковича

Сівозміна господарства побудована таким чином, що майже 450 га засівають озимою пшеницею, ще 200 га — чорною та білою гірчицею, а решту займали соняшник чи кукурудза. Під пшеницю використовують нульовий обробіток ґрунту, під інші культури — оранку.

«Ми займаємося вирощуванням гірчиці вже 6-7 років і це нам дуже подобається. Врожай ми не контрактуємо, оскільки є багато факторів, які впливають на ціну. Головні покупці — з Чернігова та Києва, які експортують гірчицю, здебільшого до Франції», — зазначає бухгалтерка. 

Ціна гірчиці змінюється з року в рік. У цьому сезоні — 28 тис. грн/т, але у перший рік війни вона доходила до 74 тис. грн/т.

«Навіть у 2022 р. нам вдалося зібрати гірчицю. Правда з 100 га зібрали тільки 60 га. А з 440 га пшениці зібрали 200 га. Але цілий рік втримались користуючись з гірчиці. Урожайність, звісно, маленька — близько 1 т/га, витрати — 15 тис. грн/га, а отримати можна було до 60 тис. грн/т. Хоча торік ціна впала до 18 тис. грн/т і урожайність була всього 0,5 т/га. Але в мінус ми не потрапили, хоча було не дуже комфортно», — додала Тетяна Зайцева.

Вона розповідає, що рентабельною в них є і пшениця. Поруч з господарством є елеватори, які проводять закупку збіжжя. Відтак вони економлять на логістиці й завжди мають варіант продажу. 

«Посіялись, бо вірили, що війна триватиме 2-3 тижні» 

«Війна почалась зі звуків вибухів — почали бомбити аеропорти «Харків» та «Чугуїв». Я швидко зібрала собі та синові речі та вирішила їхати на господарство — думала там спокійніше буде. Сіла в машину, переїжджаю міст через дамбу і бачу, що при мені його мінують. Я проїжджаю його, і після мене вже ніхто не проїхав. Тобто приблизно об 11-00 24 лютого я приїхала на господарство, а вже о 16.00 — стрімко зайшли російські війська», — пригадує бухгалтерка.

 Дороги додому не було. Тому, вона каже, що все село 3 доби сиділо в погребах.

«Справа навіть не в тому, що бомбили. В основному їхали чеченці й робили все для того, щоб ніхто не виходив надвір. Вони ходили вулицями, кричали, реготали, пускали автоматні черги в повітря. Потім через 3 дні почали люди вилазити з погребів, адже треба було щось робити», — зазначає Тетяна.

На вулицях стояли й БТР, і танки, і заправні машини. Всі люди в шоці, в паніці, не розуміли, що робити. Вона розповідає, що директор пару разів приїхав, але залишатись не міг, бо у нього хворіла дружина. Але разом прийняли рішення, що треба проводити посівну. На весняну посівну в господарства були засоби захисту рослин, насіння і залишки пального — 6 т. Тому посіяли кукурудзу, соняшник та до 100 га гірчиці. При цьому жодні добрива не вносили.

«Ми посіялись, бо розраховували, що війна буде 2-3 тижні. Я була впевнена, що скоро повернусь додому», — каже жінка.

Про найсмачніший хліб з піском 

Час йшов, а продовольство в селі закінчувалось. Тоді директор ТОВ «Агромарт» дав вказівку взяти 5 т пшениці, змолоти на борошно та роздати людям у селі. А от у пайовиків була можливість брати борошно, яке виготовляли на господарстві, безкоштовно.

«Люди так організовувались — я б ніколи не повірила. На сусідній фермі корови недоєні були, то ми пішли всі гуртом, подоїли. У нас на господарстві разом дробили ту муку, потім віяли, просіювали. І таким чином наладили виробництво борошна. При цьому страшно було. Навіть похід на господарство був випробуванням — кожного ранку ми вирішували, якою дорогою йти, щоб не натрапити на російський танк. Бо були випадки, що людей розстрілювали», — розповідає Тетяна Зайцева.

Вона пригадує, що день і ніч була в роботі. Навчилась пекти хліб з пшеничного борошна без дріжджів. Втому відчувала тільки вечорами. Деякі люди виїжджали, залишали ключі від дому. Так зʼявлялась якась картопля, додаткова олія чи ще якесь продовольство. Тому на господарстві почали годувати робітників. 

«У нас був генератор, і вся вулиця приходила заряджати телефони. Дівчата зробили з цегли плитку, розпалювали її дровами та готували обіди. Пшенична крупа була смачна — люди казали, що ніколи в магазині таку не купували. Хліб трохи з пісочком, хрумтів, але головне, що він був. В людей фізично не було що їсти. Тільки на початку літа почали з Купʼянська завозити якісь продукти, а до того нічого не було», — каже жінка.

Читайте також: Плуг і війна: Втрати фермерів Херсонщини за один сезон

Наприкінці літа — нова проблема, адже потрібно було жнивувати. Літом в поле не виїжджали, нічого не вносили через сильні обстріли. Поля позаростали бур'янами, пошкодили шкідники. Також під час жнив один комбайн зламався. На щастя в компанії був ще один, якого використали, як донора деталей. 

«З весни залишилось трохи пального. Решту я почала купувати по 100-200 л. І отак по каністрі назбиралось на жнива. Виїжджали в поле тільки на збір. Так, щоб мінімально витрачати дизель. Першою зібрали гірчицю, бо вона була вже сухою. З кінця липня почали жнива пшениці. Соняшник і кукурудзу взагалі не молотили. Старалися брати ті масиви, де не треба було крутитись. Краї взагалі не молотили. Так ми максимально уникали втрат пального. Бувало таке, що комбайни виїдуть в поле, а тут обстріл почався. Вони не можуть повернутися, то стояли на полі 1-1,5 год поки закінчиться обстріл», — зазначає Тетяна Зайцева.

Проблеми деокупованих господарств

За кілька днів до деокупації російські військові прийшли на господарство. Вони розшукували авто Ford F-150, яке належало директорові й було у нього. Крім цього, ходили й по хатах людей і також шукали машини, на яких планували відступати. 

«Вони погрозами намагалися «віджати» саме легкові автомобілі, щоб виїхати. У мене найбільший стрес був, коли буряти почали залазити в будь-який дім і що завгодно забирали», — каже Тетяна Зайцева.

10 вересня 2022 р. село звільнили. А приблизно через 2 тижні бухгалтерка вперше повернулась додому у Харків. Пригадує, що дорога була дуже страшною, адже на дорозі лежали трупи кількамісячної давності.

«Хотілося просто закрити очі, але я була за кермом і навіть голову відвернути не могла. Я приїхала додому в Харків, зайшла у квартиру і в мене лилися сльози. Того, що не могла користуватися своїм майном, жити у власній квартирі», — розповідає жінка. 

Трохи згодом, разом з директором прийняли рішення терміново продавати зерно. Але вивезти зерно було не так просто — на кожне авто, яке заїжджає, потрібно було робити документи, дозволи, додаючи статистичну звітність підприємства, договори на оренду землі, податкові документи та ін.

«Я їхала в Харків, роздруковувала документи на кожну машину. А вантажівка бере до 30 т зерна. За день їхало мінімум 5 таких машин. І так щодня. З часом військовим це все набридло і затвердили нову процедуру: треба було отримати перепустку з ОВА на машини з таким-то номерним знаком, з таким-то паспортом водія. Перепустка діяла всього один день з 6.00 до 23.00. Але іноді вона приходила на післяобід. А в мене вантажівки вже простоювали 3 дні, чекаючи на дозвіл вїзду. І я літала як скажена за цими довідками, щоб тільки вивезти зерно», — каже Тетяна Зайцева.

Таким чином вдалось продати збіжжя зі складу. На сусідньому елеваторі зберігалось 250 т пшениці ТОВ «Агромарт». Доступу до елеватора не було, там стався приліт. Але коли активні бойові дії завершились, то директор попросив забрати пшеницю. Віддали збіжжя не в повному обʼємі — лише 186 т, і то аж через 1,5 року. При цьому виставили рахунок за зберігання всього зерна. За кошти, які вдалось отримати з продажу зерна господарство розрахувалось з пайовиками та контрагентами, заплатили податки.

Але це не остання проблема, з якою зіштовхнулось господарство після деокупації. В жовтні бухгалтерка написала листа в Державну податкову службу України, що не мала можливості здійснювати господарську діяльність, адже перебувала в окупації. Але отримала відповідь, що цьому недостатньо підтверджень.

«Така ситуація не тільки у нашому господарстві. Немає правильного алгоритму інтеграції територій після російської окупації. Дуже сумно від цього, адже ми багато чого пережили», — каже бухгалтерка. 

Через фінансові проблеми, відсутність насіння і невизначеність, у 2023 р. посіяли тільки 400 га гірчиці. Її зібрали й вже посівну 2024 проводили за кошти з продажу пшениці. Кредитування господарство отримати не може. Адже після деокупації вже 2 роки воно є збитковим. Тетяна пояснює, що цей сезон також буде збитковим, адже всі зароблені кошти погасили заборгованість за орендну плату пайовикам.

«У нас дуже хороші контрагенти, які пішли нам назустріч і дали нам засоби захисту рослин з відстрочкою платежу. В кредиті нам відмовили, бо щоб його отримати, треба внести депозит. Який сенс мені депозит вносити, якщо в мене немає коштів? Виходить, що за 50 км від лінії фронту банки не мають права кредитувати, навіть з урахуванням того, що у нас дуже хороша кредитна історія. Ось і питання: хто отримує ці пільгові кредити? Просто дуже важко після того, що ми пережили, інтегруватись і продовжувати працювати», — додала Тетяна Зайцева.

© Юлія Маковей, Катерина Капустіна, Kurkul.com, 2024 р.